глядь

Приклад 1:
Як глядь нагору ненароком, І там свого синка уздрів, Побіг старий не просто – боком І ввесь од радості згорів. Хватавсь з синком поговорити, О всіх спитатись, розпросити І повидатись хоч часок, Енеєчка свого обняти, По-батьківській поціловати, Його почути голосок.
— Самчук Улас, “Марія”

Приклад 2:
позицiю sexy lady, з якої потiк часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помi‑чати, — розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадiсно верещить, що обожнює, просто обожнює вiзити до гiнеколога — щоразу кiнчає в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, — може, тiльки тро‑ошечки задокладно оповiдає про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi‑нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, — весь цей шлак, який вечорами спускається в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiдаємо, в любовно‑чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим — чужим треба вмiти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудiти ним знадливо — глядь, i проковтнули, i вважається, буцiм повеселила публiку, — тут Елен трошки пробуксовує, тут усе‑таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим — поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi поїзда, котрий мчить її по колiї до межової риси того дня, в якому нарештi — осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз неї остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер її жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiєю або заведе пса — самозрозумiло, породистого. I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: “Я — югослав”, начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — “От коли я був у Японiї…,” “Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…,” “Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…” — до смiшного нагадує похваляння колишнiх “виїздних” совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк‑вiку “туди” не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа‑центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких‑то виданнях пiд таким‑то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку “TheаWorld” i скiльки обiцяє платити “NewаYorker”, — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю “Тойотою” (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав “Мерседес”), i вони їдуть куди‑небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом‑пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж “снепшоти”, подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд‑туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим‑то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью‑йоркськiй “Свободi”: Дня f1‑го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: “Я — югослав”, начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — “От коли я був у Японiї…,” “Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…,” “Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…” — до смiшного нагадує похваляння колишнiх “виїздних” совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк‑вiку “туди” не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа‑центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких‑то виданнях пiд таким‑то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку “TheаWorld” i скiльки обiцяє платити “NewаYorker”, — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю “Тойотою” (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав “Мерседес”), i вони їдуть куди‑небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом‑пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж “снепшоти”, подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд‑туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим‑то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью‑йоркськiй “Свободi”: Дня f1‑го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”