глевтяк

Приклад 1:
— унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні. Тобто, та душевна фльора, завдяки якій перегодя його, Сороки, давні знайомі порвали з ним взаємини з огляду на, мовляв, його, Сороки, фальшиво зрозуміле, а тому й винятково небезпечне донкіхотство, надто недоречне й визивне за часів, коли треба знову всіляко рятувати власну шкіру, залазячи в нори, а не бігати за химерами на подобу якоїсь там задрипаної вільної України, непотрібної жодному найшолудивішому собаці на світі, а не те що едукованій, із незакаляним селюцькими кізяками мозком людині, наражаючися на кулю чи зашморг із першого-ліпшого балькону нових можновладців, — та душевна фльора почала наростати в ньому ще й раніше, проте саме від тієї алма-атинської хмарини в ньому, Сороці, остаточно оприсутнилися й попливли ті мікроскопічно-тремтливі живі нитки, — спочатку лише поодинокі медузні мережива, мачини, переливні калачики, порхавки й ніби з самих зірок, тільки не колючий, а драглисто-щемливий заячий холодок, всі ці переливні утвори, що виникали й осідали на дно серця нескінченними скойками тисячолітніх вапнякових нашарувань (він, Сорока, кожною волокниною єства відчував цю тисячолітню тяглість, дарма що в дійсності це, може, не тривало й секунди), утворюючи рухому товщу доти незнаних, однак (і це для нього, Сороки, виявилося небувалою новиною) досить агресивних, а заразом не так і агресивних, як радше шпичасто рвучких, — байдуже що вони щільно йшли вгору базальтовими рурами, залишаючи згодом після себе вивітрені навколо, а тому наче штучно вґвинчені в рівнину, вулканічні комини з компактною серединою, — почуттів, звідки вряди-годи до свідомости блискавкою просмикувався здогад, що й змусив його, Сороку, по-інакшому глянути не лише на тітку, а й на себе самого, а заразом і на весь світ.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”