гаятися

Приклад 1:
), а коли життя ні до чого, то нема чого й гаятися на цьому світі, — висновок, що його Ковжун одразу ж і заходився здійснювати, і, не виключене, що тільки зустріч із Дзиндрою на медянковому полі і його келішок медянкового нектару з цілющими властивостями, а зовсім не те, що отрута від довгого лежання в зашкалубині на горищі вивітрилася й тому не подіяла, і врятувала йому, Онуферкові, життя, бо коли він, полізши на горище й вийнявши зі схованки на крокві завинений у клаптик газети майже чорний порошок, котрий придбала труїти пацюків незадовго перед тим, як залишила батька, і цю схованку Онуферко вистежив (він і сам не добере, як то сталося, що десь уже від трьох років він почав пхати носа скрізь, куди не треба, оскільки вроджена цікавість гнала його вивідувати першим усе, що навколо діється, а від цього багато речей ніби самі перед ним розкривалися, і він справді вивідував) і час від часу лазив пересвідчитися, чи там ще зберігається отрута, — адже саме як він, Онуферко, проковтнув порошок, запивши його водою з колишньої материної досить величенької пляшки з-під парфумів, з думкою, що зараз настане смерть і на горищі, заваленому старими меблями й різним непотребом його так швидко не знайдуть, він почув, як його на ім’я покликав приємний густий голос, і як Онуферко обернувся, то, власне, тоді вперше й побачив Дзиндру й тієї ж миті зауважив, хоч він зовсім не пам’ятав, ні як сходив з горища, ні як вимандрував за місто, біжучи стрімголов, як то згодом оповідав Славко Навроцький, повз отетерілого приятеля, який марно пробував зупинити Онуферка, гукаючи, куди це він так пл ітує, наче за ним женеться усе пекло, — що вони обоє стоять серед медянкового поля і Дзиндра простягає йому келішок медянкового нектару, а що то Дзиндра, Онуферко здогадався, ще заки Дзиндра заговорив, бо саме таким його й змальовувала баба Юстина, оповідаючи, як Дзиндра разом з Данилом Галицьким перебував у Хустівському замку й біля північної стіни (куди століттями пізніше саме в той куток у пивниці, де стояли діжки з порохом, влучила блискавка, висадивши замок у повітря) закопав скарб, врятований від Батиєвої орди з Десятинної церкви в Києві, і серед цього скарбу, за яким шукало стільки поколінь, — таж хіба Онуферко не лише ще малим разом з хлопцями, а й значно пізніше, уже невдовзі перед тим, як він мав від’їжджати на вищі студії до Праги, сам уночі, коли він удруге так негадано зустрівся з Дзиндрою, не попхався був, аби востаннє покопати за тим скарбом на Замковій горі? — містилася й чаша з Господньою кров’ю, наслідком чого Божа благодать і торкнулася Закарпаття, зокрема ж Хусту, аж люди стали показувати місце, де об’явилося осереддя землі, хоча тепер та чаша, невидима для пахолків зла, перебуває у дальніх печерах під Дніпром, бо її згодом, як казала баба Юстина, оскільки один з чашоносців доводився їй якимось далеким родичем, підземними проходами, котрі, мовляв, ведуть із Замкової гори до Київських печер, віднесли назад до схимницького підземелля в Києві два ченці, і скрізь, де вони проносили чашу, лишався на камінні, калюжах і глині світловий слід, що його Онуферко на власні очі бачив тієї ночі, як востаннє шукав за скарбами на Замковій горі, — і то зовсім не тому, що лопата, яку він надто рвучко загнав у землю, наскочивши на камінь, лупнула його держалком межі очі, засвітивши не якісь там поодинокі зірки чи калюжки, а цілі світлові водоспади в голові, коли його Дзиндра повів до Києва тими сталактитовими коридорами, котрі вели чомусь повз підземне прісне море під Сагарою, хоча Дзиндра ні словом не зрадив, чому, аби дійти до Києва, треба було пхатися аж під Сагару, однак, попри Дзиндрине відмовчування, бож Онуферко на кожному закруті поновно прискіпувався до свого чимось заклопотаного провідника, Ковжун зовсім виразно знав, оскільки незадовго перед другою зустріччю з Дзиндрою, він, Онуферко, читав про нібито питне море під Сагарою, і воно йому кілька разів снилося, аж він міг на дотик розпізнати ту воду, бож та вода була особливо кругла, попри те, що око не вирізняло в ній ні якихось водяних мутр чи кружал, — а коли Онуферко здивувався, пощо, аби потрапити до Києва, вони роблять такий велетенський гак, явно збиваючися на манівці, то Дзиндра заспокійливо пояснив, що найдальший шлях — завжди найближчий, — і справді, Онуферко не тільки ще тієї ж ночі потрапив до Київських дальніх печер, а й побачив чашу з Господньою кров’ю, чашу, яка, властиво, йому більше нагадала Дзиндрине яйцеподібне дзеркало-промінь, котре Дзиндра розкрутив був перед остовпілим Онуферком на Замковій горі, тільки та чаша висіла в повітрі, замість, як казала баба Юстина, покоїтися на грудях змощілого праведника в Київських дальніх печерах, чекаючи, заки її торкнеться молода рука, що винесе ту чашу на світло денне, аби навіки щезло зло на землі так, як щезли були на Замковій горі руїни й дерева, а на їхньому місці виник угорі на обтесаній скелі, полігон, дуже подібний до тих полігонів, що їх десятиліттями пізніше бачив Ковжун разом з Марисиним Іваном, який став йому, Ковжунові, рідніший за сина, у Південній Америці, полігон, звідки видно було весь світ, — щойно Дзиндра, котрого тоді вдруге зустрів Онуферко, показав Ковжунові, який кинув лопату й вибалушився на Дзиндру, оскільки саме Дзиндру він найменше сподівався здибати тієї ночі, — показав Ковжунові дзеркало-промінь, за допомогою котрого, як це задовго перед цією зустріччю оповідала баба Юстина (хоча згодом в устах Дзиндри, тільки не на Замковій горі, а на угорському кладовищі, де Онуферко востаннє бачив Дзиндру, ті самі пояснення звучали дещо інакше, чому, звісно, могло сприяти й відмінне наставления самого Онуферка бодай тому, що жива істота — це не копил, непідвладний мінливим настроям), людина нібито спроможна, і то не вдаючися по допомогу до чарки чи до настоянки з маку, бо кожному чоловікові (за це баба Юстина ладна була покласти руку в вогонь) цей згодом з великого розуму занехаюваний дар саме Провидіння кладе в колиску ще при народженні, і тому людина й здатна, тільки, самозрозуміла річ, за відповідної підготови, а теорія дзеркал Дзиндри, мовляв, найпевніше, і то без якихось особливо виснажливих випробувань, і сприяє цій підготові, розвиваючи притлумлені здібності, — ходити у вічність і без тілесних чи душевних ушкоджень повертатися назад на зразок пророка Іллі, що, як відомо, живцем подався на небо, як то в давнину траплялося частіше простим смертним, і то зовсім не з перепою чи з якоїсь іншої не надто шанобливої оказії, — проте у вирішальну мить людина не відважується ступити в потойбіччя, а це не така вже й складна штука, коли навіть вона, баба Юстина, потрапила це кілька разів здійснити попри те, що спочатку вона так само не наважувалася, як це попервах не наважувався вчинити і Ковжун, хоча те, що на його очах демонстрував Дзиндра, виглядало настільки простим і буденним, аж Онуферко щойно згодом повністю збагнув: таж він уже мандрує там, де, як він ще секунду перед тим ладен був поклястися, ніколи не ступить, і тепер він не відчував жодного страху, оскільки не лише страх, а й усі його тямущі й менш тямущі міркування без сліду щезли від одного погляду на Дзиндрине дзеркало-промінь.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”