Приклад 1:
), і до кримінального ухилу в мозку, який годилося якнайхутчій втоптати в землю, аби не лишилося й згадки про цілий народ, називаний колись українським, а чи, — як це згодом після втечі з Харкова дедалі виразніше окреслювалося, що однак ані трохи не змінило його, Сороки, бігу над прірвою, — вочевидь безглузде зголошення до Дивізії Галичина, оскільки він, Сорока, уперто вичікував на промінчик світла серед навколишнього людиноненависницького мороку, байдуже, що вже тоді злітали останні маскувальні чохли з сумної дійсности, унаочнюючи, що з німцями жодної самостійности України, а тим самим і найкуцішої волі не здобути, дарма що заради нічим не підтверджуваної надії на краще майбутнє сотні й тисячі ніким не оплакуваної пропащої молодої сили, на яку така щедра надто не злопам’ятна українська земля, йшли на певну загибель, цим ніби зобов’язуючи і його, Сороку, бути разом із ними просто тому, що хоч би й як безглуздо виглядав його вчинок, він, Сорока, не смів ухилятися, це було його випробування на людину належати до переможених, а не до переможців, що нібито перечило здоровому глуздові, речники якого, а серед них і його, Сороки, власна тітка, за різних обставин протягом усього його, Сороки, життя не втомлювалися нагадувати, мовляв, він, Сорока, завдяки дрібнобуржуазному вихованню хворіє на вочевидь фальшиво зрозумілі поняття допотопної чести й шляхетности, давно викинених, як шкідливий забобон, на смітник історії, на якому він, Сорока, на ганьбу собі реакційно отаборився, замість крокувати в ногу з добою, приймаючи дійсність такою, як вона є, проти чого він, Сорока, марно бунтувався, заповзявшися головою проломлюватися крізь мури, аби довести цілковито байдужому до таких тонкощів світові, ніби між людиною і звичайної купою гиді пролягає різниця, в істотність якої, може, було ліпше й не заглиблюватися, дарма що він, Сорока, проти всіх цих надто речевих доказів лишався глухий, як пень, бо хоч би й що йому торочили, для нього особисто ця різниця існувала доти, доки він дихав, і, власне, ця різниця, без котрої він, Сорока, не міг жити, і штовхнула його, людину, далеку від будь-якого політиканства, сектярства та однодумства, у саму гущу політичних завихрень, спонукавши після промови Коника в приміщенні театру «Березіль» написати (звісно, не одразу, а трохи перегодя, що однак не міняло справи), написати статтю до «Нової України», внаслідок чого йому довелося, отримавши від нових знайомих в управі попередження, тікати від арешту до Охтирки, байдуже, що в тій статті, яку нова влада потрактувала, як заклик до повстання, він, Сорока, лише трохи по-інакшому, з огляду на конкретні обставини, висловив те, що він вважав за передумову в людині і що його він, Сорока, попри навколишні довготривалі неослабні сейсмічні поштовхи носив у собі все життя, ні на мить не припускаючи, що воно врешті-решт таким нестерпним потоком вирветься на поверхню за німців і змусить його, щойно сяк-так мине загроза повторного арешту й шибениці, з незвичним, майже студентським запалом заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, поштовхом до якої стала випадкова розмова з Антоном Семиренком про «Березіль», Курбаса, театр і людське життя, про котре його, Сороку, внаслідок незбагненної йому самому внутрішньої мутації, раптом потягло заговорити в якійсь більшій, ніж стаття, розвідці, хоча задля цього йому довелося забігти аж до часів Лева X, які його ще замолоду принаджували, аби тепер, переламавшися крізь його, Сороки, життєвий досвід, ожити в зовсім іншій площині й іншому світлі, яке нагло освітило досі не усвідомлювану частку його, Сороки, власного єства, до котрого студії над добою Лева X виявилися лише приступцями, що раптом завели його до ущелини в самому собі, куди він, Сорока, волів би не заглядати і куди він тепер без страху кидав оком, може, й тому, що безодні людської душі надто рухомі, і коли на них падає промінчик, який сповнює людину почуттям перемоги над собою, ці безодні вже перемістилися в тінь до ще глибшої, ніж доти, печери свідомости, аби звідти по-новому непокоїти чоловіка, убиваючи ту радість, що її він, Сорока, звідав під час написання розвідки про театральні вистави за Лева X, коли йому здалося (і то зовсім не тому, що він тоді мало не конав з голоду, від якого йому, Сороці, доводилося рятуватися ще в двадцятих і тридцятих роках, то було щось зовсім інше), ніби він, Сорока, як ніколи ні доти, ні перегодя, просто спливає кістками й тілом у той єдиний за його, фактично змарноване, життя грубший обсягом твір, що над ним він, Сорока, з таким унутрішнім жаром трудився і що йому, не виключене, саме з цієї причини доля й вирвала з рук, із вищих, непроглядних для людини, міркувань заповзявшися тримати його, Сороку, в чорному тілі, проти чого він, самозрозуміла річ, ставав дуба, і це з тим більшою затятістю, що, властиво, від революції, під час якої його здолала глупота повернутися з-за кордону будувати, як тоді здавалося, вільну, незалежну Україну, поминувши короткотривалі перерви за Директорії й навіть за гетьманату, він, Сорока, уникаючи фізичного знищення, котре в лляні тотального розгрому України викосило майже всіх його колеґ, обмежувався лише принагідним писанням (і то ще, як таланило, бож доводилося, замість ходити в академіках, сторожувати, кочегарити, ба навіть коротко чабанувати), обмежувався принагідним писанням дощенту вимаґльованих від усього живого статтей на літературні теми (оскільки не лише він, Сорока, а й ті нечисленні на той час академічні ікроїди мусіли переливати все з пустого в порожнє), і вже навіть не мріяв, як дехто з його недонищених колеґ, котрих оминули Сибір і Соловки, що будь-коли ще спроможеться на більшу, не підміновану ні за стільки років непослабного гніту всотаним у кров пристосовницьким фальшем, ні внутрішньою, хоч і зрозумілою за хребтотрощильних обставин, небезпечною заціпленістю, яка ставала вже часткою його, Сороки, вдачі, перетворюючи його на брухт, що раптом пустив живі пагони в тій праці, вкраденій разом із валізою під час чергового відступу з Харкова, де він, Сорока, й сам ледве не наклав головою, коли, лише завдяки навколишньому безладдю щасливо уникнувши радянської евакуації, мало не втрапив на шибеницю вже за німців, від яких десятиліттями мордовані люди очікували порятунку, котрий на другий день після здобуття Харкова заманіфестувався перед численним натовпом на площі Дзержинського тим, що замість оголосити новини, заради яких скликали мешканців, на відзнаку нового ладу в сплюндрованому місті з вікон обкому партії під один суцільний зойк глядачів викинули перших повішених. А втім у тому самому Харкові, де нові можновладці одразу ж заходилися шибеницями й розстрілами вкорочувати прояви вільної думки й національного відродження, до якого він, Сорока, виходець із зрусифікованого українського роду стихійно пристав, як і всі ті, в кого почуття людської гідности, що його власна тітка називала безмозким донкіхотством, асоціювалося із за свої самостійницькі прагнення систематично винародовлюваною Україною, проти існування котрої черговий раз виполчився весь світ, — у тому самому Харкові він, Сорока, вижив, не сконавши з голоду й огидних чиряків, спричинених недоживленням, тільки з ласки Степаниди Полікарпівни Олійник, яка, не доводившися йому ні родичкою, ні дружиною, ні коханкою, з першого ж дня, як Василь Сулиця завів його до неї, аби вона на добу переховала чергову жертву від арешту, заки його, Сороку, тоді ще не постріляні нові знайомі примістять у надійних людей в Охтирці, — сама взялася попрати йому заношену білизну, цим дуже його і збентеживши, і втішивши, а тоді, постерігши, що він, Сорока, не надто зарадний, і просто заопікувалася ним, часто навідуючися до його помешкання, коли він, щойно небезпека проминула, повернувся до Харкова і навіть на деякий час отримав в управі невеличку посаду, яку йому вистаралися новоприбулі до Харкова земляки, котрі, заки німці розчовпали й ліквідували опірні пункти українства, просунули свого чоловіка як прекладача до нових володарів, чоловіка, що перехоплював, знешкоджуючи, зливу смертоносних доносів, які, пішовши якимись іншими канапами, вирвали були і його, Сороку, з крижаного помешкання з повибиваними близькою бомбою шибами й сяк-так позавішуваними старими ряднами, що їх звідкись добула Степанида Попікарпівна, яка раз або й двічі на тиждень, поза тим, що сама приходила до нього в гості, тобто не так у гості, як подивитися, як він дає собі раду, — запрошувала його, Сороку, на гарячу страву, яку вона ухищапася смачно готувати з вимінюваних на селі харчів спочатку за свої, а тоді й за його, Сороки, мізерні пахи, що оберталися на, нехай і часто мерзлу, картоплю, буряки, ато й, — значно рідше, — на крупи чи товщ, як того незабутнього разу, коли Степанида Попікарпівна за його, Сороки, стару бритву отримала шматок сала, по який йому, Сороці, випало мандрувати до її помешкання свіжопрокопаною серед снігових заметів вузькою стежкою тієї днини, копи він уже й втратив надію, що взагалі добіжить до Степаниди Полікарпівни.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
якби Прокопові справді залежало на тому, аби викрутитися з зашморгу смерти, він напевне не сплохував би, щодо цього він, Коновченко, ладен хоч землю їсти, що це так, з тієї простої причини, що саме він, Коновченко, 45-го року в таборі полонених у БелляріІ випадково став свідком, як Прокіп переміг свою смерть, і це попри те, що тоді Прокопова смерть виглядала не глистякуватим, по-муринському закучерявленим, давно не митим юнаком з футбольною торбою, а широкоплечим і не захарчованим, як решта полонених, літнім бороданем у збитих черевиках із досить новими обмотками до колін, який продавав (на той час несусвітенне диво) пшеничні паляниці на беллярійському чорному базарі, де кожен вимінював на харч, що тільки міг, аби якось затовкти голод, дарма що цей голод виглядав мало не санаторієм супроти того, від котрого в німців, як мухи, мерли радянські полонені, більшість яких становили українці, що, на думку угодованих режимних льох, котрі запустили в світ червоне колесо людиноненависницької системи, злочинно не хотіли проливати крови за кремлівського упиря, який виморив штучним голодом мільйони українських селян, вистріляв майже всю інтелігенцію, підсікши духовне й біологічне коріння нації, що від того раю, замість безсловесно вмирати, як і належало б мазепинському кодлові, придатному бути хібащо жалюгідною витирачкою для незаплямлених ніг інших, крикливіших націй, на початку війни, сподіваючися просвітку, й посунула хмарою в німецький полон, де опинився й він, Коновченко, заки йому звідти поталанило втекти, перш ніж він опух і збайдужів до себе й до інших від голоду, що кількома роками перегодя здибав його в Беллярії, так наче цей голод ішов за ним, Коновченком, назирцем ще відтоді, як він, Коновченко, після німецького полону й винесеної звідти дизентерії з місяць підліковувався й відживлявся в однієї бабусі на селі, оскільки цей голод, то наближаючися, то віддаляючися, йшов услід за ним і тоді, як він, Коновченко, за короткий час двічі потрапивши в облаву, виплигував із вагона, що віз з України хлопців і дівчат, а серед них і його, Коновченка, на примусову працю до Німеччини, і тоді, як він, Коновченко, частково з намови запального, проте золотої душі Богдана Деригуза, що загинув під Бродами, а частково з дедалі настирливішого бажання зі зброєю в руках спробувати битися за нехай мінімальну, але, як здавалося тоді, таки ніби волю, — вступив до дивізії Галичина, спочатку міркуючи перейти до УПА, а тоді, заприятелювавши з Грицьком Жижкою, так і лишившися в дивізії, що й привело його, Коновченка, до табору полонених у Беллярії, де він у нападі голодного очманіння, підсиленого ще й нервовим вичікуванням, що їх усіх видадуть на поталу імперському упиреві, мало не переставився до праотців, наївшися з Петром Лопотуном недостиглої пшениці біля табору, на чорному базарі якого він, Коновченко, під час бійки Прокопа зі своєю смертю, угледів був свіжі паляниці. Властиво, якби не ті свіжі паляниці, незвичні для беллярійського базару, бож полоненим кілька місяців не давали гарячої їжі й майже ніхто не мав змоги самотужки собі щось зварити з тих більш ніж скромних приділів, що випадали на кожного, а вже напекти хліба й поготів, — можливо, він, Коновченко, ніколи не зауважив би, що Прокіп б’ється навкулачки зі своєю смертю, проте як він, Коновченко, відчув запах свіжого хліба й біля патинків бороданя на шматку брезенту, застеленому зверху полотняною хусткою, зауважив три свіжі паляниці, його, Коновченка, так зсудомило, аж від надмірного збудження йому наче луснула на очах охоронна прозора плівка, внаслідок чого він і побачив, як Прокіп на відмах ударив бороданя по шиї, і від цього удару голова бороданя від підборіддя до потилиці, наче скальпована ударом, впала на плечі кобкою з живої шкіри, оголюючи усміхнений череп і голі хребці кістяка, які стирчали тепер з-під нагло запросторої уніформи, і він, Коновченко, котрому приросли ноги до землі, розгледів, що біля військових патинок смерти лежать несвіжі паляниці, а черепи, і що смерть, похитуючи лівою рукою держаком коси, так дивиться на Прокопа, аж його, Коновченка, шлунок виповнюється куснями льоду, дарма що він, Коновченко, стоїть на кілька кроків далі від неї, ніж Прокіп, якому цей погляд чомусь не підтинає колін (що Прокіп відважний, це він, Коновченко, мав нагоду пересвідчитися, однак щоб людина підняла руку на власну смерть, такого він, Коновченко, ще не бачив), бо, замість відступити назад (він, Коновченко, якби спромігся відірвати ноги від землі, напевне забіг би на край світу, хоча він належав не до таких уже й полохливих), Прокіп розмахнувся й щосили затопив смерть кулаком у дірку від носа, і смерть, може, лише тому, що Прокіп її не злякався, відступила, хвицьнувши повітря косою, яка на лету перетворилася на довжелезний вогняний батіг, з котрого посипалися жарини й зорі, а на тому місці, де щойно розчинилася в повітрі смерть, наче з-під землі, вродилися Петро Сипко й Євстафій Кобець, щоб ухопити Прокопа за руки, репетуючи, чи він здурів заводити колотнечу зі Стецьком Годованцем, коли вони всі, мовляв, і так ледве тримаються на ногах від слабкости, — крики, що його, Коновченка, не абияк спантеличили, оскільки він на власні очі бачив: Прокіп і не торкався Отецька, байдуже що в того цебеніла кров із носа і він навіть пробував сікатися до Прокопа, який, звісно, щойно тоді обернувся з кулаками проти своїх галасливих напасників, котрим умовляннями з закликами до розуму й сіпанням з усіх боків нарешті пощастило Прокопа уговтати, до чого деякою мірою спричинився і він, Коновченко, коли, трохи прочумавшися, а головне, знову в стані відривати ноги від землі, заходився вияснювати схвильованим хлопцям, що тут насправді діється і чому Прокіп такий збуджений, і це попри те, що і Сипко, і Кобець його, Коновченка, мало не затюкали, торочачи своєї, ніби Прокіп з голоду лізе з усіма битися навкулачки, а він, Коновченко, так само з голоду, марить серед білої днини, дарма що він, Коновченко, марив тоді не більше, ніж той самий, тепер такий розумний, Євстафій Кобець, котрий ще напередодні саме йому, Коновченкові, під страшною таємницею розповів, що він, Євстафгй, бачив уві сні свою наречену, властиво (і саме це його, Євстафія, й схвилювало, бо такого йому досі не траплялося) не уві сні, — він, Євстафій, не годен окреслити цього стану, схожого радше на якесь дивне заціпеніння, за якого він, Євстафій, мав розплющені очі й його мозок працював, як завжди, стверджуючи, що все те дійсно відбулося, хоча такого вочевидь не могло бути, — мовляв він, Євстафій, отак собі, ні про що не думаючи, лежав на спині неподалік намету й дивився на беллярійське небо, як багато разів перед тим, як раптом бачить: перед ним стоїть його наречена Гануся з розпущеним до пояса, значно пишнішим і довшим, ніж він, Євстафій, пам’ятав, волоссям, у якому, як гнид, повно жовтавих слимаків.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
Як у 3D-анімаційному мультику на каналі «Галичина». Ти зменшився і тепер стоїш на бублику.
— Невідомий автор, “036 Izdrik Iurii Fleshka 2Gb”
