1. (лінгв.) Пов’язаний із взаємозв’язком звучання мовних одиниць (звуків, звукосполучень, інтонації) з їхнім семантичним значенням або емоційно-образним сприйняттям; такий, що виражає певний сенс через звукову форму.
2. (лінгв.) Стосовний до фоносемантики — розділу мовознавства, що вивчає звукообразність (звуковий символізм) та звуконаслідування (ономатопею) в мові.