Приклад 1:
І щойно Ковжун це пригадав, як йому одразу ж спопелило всеохопний зір, і він боляче відчув своє закацюбле, новоявлене тіло, однак точнісінько таке, як він його мить чи незчисленні еони тому залишив на Червоній горі, тільки тепер він, Ковжун, був живою лавкою на подобу закляклого навкарачках з підібганими руками й ногами чорного раба під відгодованими ебеновими сідницями африканського вождя, і на ньому, ослоні з живого м’яса й костей, пронизаних свідомістю Ковжуна, сиділи (аж Онуферко не абияк здивувався, де взялося стільки місця на його далеко не широкій, ну, і, звісно, не надто довгій спині, адже він і на старощах виглядав тичкою, і як він витримував, того зовсім не відчуваючи, такий тягар) — три баби: баба Тася, баба Поліцарка й баба Іваниха, і всі вони викидали (при тому зосереджено нараджуючися) з грудей по млинцю з тією самою звинністю, з якою жонґлери на невимовний захват малого Онуферка, котрого батько часто водив до цирку, щойно в місті появлялися циркарі, на довгих патиках крутили одночасно по кілька тарілок, тільки бабині млинці, на відміну від циркових тарілок, ніби стоячи на одному місці, заразом і виписували значно більші й сліпучіші кола, — Ковжун виразно бачив, хоч він і лежав навкарачках, поклавши голову на скорчені всередину руки, як з-під хусток на бабиних грудях випинався спочатку завбільшки зі сливу, а тоді з яблуко, світляний ковпачок, який, видовжуючися, зовсім незвично бринькав і відривався від бабиних статур, одразу ж розгортаючися пухким млинцем, що його баби густим, з вибуховими частками, говорениям ніби проштовхували високо вгору, — а тоді віддихом заходжувалися вибалянсовувати кожний такий світляний млинець у повітрі, від чого дедалі Щільніше й мерехтіло навколо, про що наступного дня Борис Макарів з острахом оповідав Ковжунові, мовляв, він, Борис, на власні очі пересвідчився, як Червону гору серед безхмарного зоряного неба низали блискавки, як це стається перед великими змінами, коли небо посилає людям знак, а Ковжун йому не перечив, відмовчуючися і про своє перебування на Червоній горі, і про бабів, Що з надміру світлової енергії власної душі так ревно трудилися, аби він, Онуферко Ковжун, добіг свого призначення, хоча попервах ковжунові й не вкладалося в голові, що баба Тася, баба Поліцарка й баба Іваниха, яких він мало не щодня зустрічав на вулиці й про яких н, хто не розповідав такого, як, приміром, про бабу Юстину, — не тільки могли нараджуватися, як надихнути людей світловою силою, вирвавши їхнє сумління з непробудного сну, аби кожен, навіть останній слабак, стійкіше протистояв сикавкам зла, що отваринює людину страхом, а й як допомогти йому, Ковжунові, попри нагле, безглузде духовне падіння внутрішньо зіп’ястися на ноги, і цю підтримку він ще довго чув, проте ні одна з баб, яких він згодом не менш часто, ніж до зустрічі на Червоній горі, подибував на вулиці, ніколи й виду не показала, що вона тоді трудилася для Онуферка. Властиво, спочатку, коли Ковжунове вухо почало вирізняти окремі слова, йому здалося, ніби баби просто собі пльоткують, хоч вони при тому чомусь і вижонґльовують млинцями, які їм густо виструмовують з грудей, — подробиця, котру Ковжун списав був на кошт власної невпорядкованости зору, оскільки його зір, розширений на видиво божественного променя, імовірно, ще не встиг увійти в обмежені рамки людського бачення й тому, обтяжений громіздкими рештками космічного мерехтіння, й підсовував бабам світлові млинці, про що вони й гадки не мали, бож звідки йому, Ковжунові, було тоді одразу домізкуватися, що всі три баби, які нічим не відрізнялися від інших бабів похилого віку (хіба що всі три були дуже дебелі), притлумлених буденщиною (чи саме в найбуденнішому, серед багнюки, немощів і метушні Провидіння в усіх на виду, наслідком чого це мало хто й зауважує, і розкидає найосяйніші, найнепроминальніші грудки буття?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
