димно

Приклад 1:
— екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала — на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускається, окрiм як на театрi, тим‑то, либонь, i проймає, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу — облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, — простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, — з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: “Ну, ти й даєш!” — i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), — ти запам’ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 2:
“, — як усерединi займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все — задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз неї з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр їй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоєнний пацанок — батько в таборi, пiсля нiмецького полону, в колгоспi на буряках — стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно‑сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини — “Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, — от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуєш?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
З правого боку підноситься багато великого, й відтіля, з якогось грізно розкритого простору, виповзає чорна й грімлива потвора… Вона димно й тонко кричить в осяйну, покриту темним, розірваним і швидким, вишину. Мені страшно, і я дужче стискаю рученятами добрі і теплі руки татка й нені… Я шукаю в них порятунку й вірю в нпх.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”