дим

1. Леткі продукти горіння у вигляді сукупності газів, пари та твердих частинок, що підіймаються у повітря від чогось, що горить або тліє.

2. (перен.) Щось легке, ефірне, прозоре, що нагадує за формою або рухливістю дим.

3. (перен., розм.) Пусті, несерйозні розмови, балачки; те, що не має реальної ваги або значення.

Приклади:

Приклад 1:
Але я не могла захистити його, бо сама була вилучена з літературного і суспільного життя, позбавлена можливости друкуватися (навіть книжки мої вилучали з бібліотек) і висловити свою думку під тягарем популярних в часи застою звинувачень, які при світлі гласности розвіялися, як дим. Тепер же, коли є надія, що тебе почують, просто не можу мовчати.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
До­щу не бу­ло; а тільки хма­ри, як дим­чаті ки­лимці, зас­ту­па­ли світ сон­ця, пе­ре­су­ва­ли­ся з місця на місце, пла­ва­ли по ви­со­ко­му небі, од­на од­ну до­га­ня­ючи, од­на дру­гу пе­ре­га­ня­ючи, й ки­да­ли свою сіру тінь на чор­ну­ва­ту зем­лю… Вітер тяг ле­генький з по­луд­ня.. Чіпка підвів го­ло­ву, ра­дий хоч вітрові, що обвівав йо­го чер­во­ний, як ка­ли­на, вид, про­хо­лод­жу­вав га­ря­чу го­ло­ву… Йо­му ста­ло не­мов лег­ше од та­кої про­хо­ло­ди; ве­селіші гад­ки ста­ли зак­ра­да­тись у йо­го ду­шу, а жур­ба впря­ма все-та­ки не ки­да­ла сер­ця…її Чіпка за­тяг: Зелений бай­ра­че, на яр по­хи­лив­ся; Молодий ко­за­че, чо­го за­жу­рив­ся?.. Спершу ти­хо, про­тяж­не ви­ли­ва­ла­ся пісня, й чут­но у ній бу­ло ту­гу не­ви­мов­ну, плач гіркий-за­дав­ле­ний; далі го­лос все дуж­чав, міцнішав, роз­вер­тав­ся на всі бо­ки і, як зимні за­во­ди вітру, роз­ля­гав­ся жур­бою по пус­тельно­му по­лю… Тільки мені й па­ри – що очиці карі… – лунала пісня; а по­ле, мов ще дуж­че по­чорніло, аж на­су­пи­лось… XXV Козак – не без щастя, дівка – не без долі Вернувся Чіпка до­до­му та за­раз ки­нув­ся по ха­зяй-р,ду – не заг­ля­нув і в ха­ту.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 3:
Зубиха за­раз i ки­ну­лась, по­ло­жи­ла до­лi нiж i зве­лi­ла мо­ло­ди­цi ста­ти на ньому бо­сою но­гою про­ти тiєї що­ки, де са­мий дуж­чий опух; а са­ма дос­та­ла у пок­риш­ку жа­ру i по­ло­жи­ла ту­ди ку­сок страс­ної свiч­ки та ла­да­ну, та клап­тик тiєї хуст­ки, на чiм ста­нов­лять пас­ку пiд свя­чен­ня, а мо­ло­ди­цю за­ку­та­ла-за­ку­та­ла, щоб увесь дим нi­ку­ди бiльш не йшов, тiльки на неї, а са­ма знай шеп­че та спльовує, та дме на жар, а кiт няв­чить на всю ха­ту. От ку­рить ти ку­рить, як тут мо­ло­ди­ця… геп!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”