дук

1. (звичайно у множині: дуки) — титул вищої знаті в деяких європейських країнах (наприклад, у середньовічній Італії, Англії, Франції), а також особа, що має цей титул; відповідник західноєвропейського титулу «герцог».

2. (історичне) — титул володарів Молдовського князівства (Молдовського воєводства) у XIV—XIX століттях; господар.

3. (переносне значення, розмовне) — про людину, яка веде себе надмірно гордовито, наче знатна особа; панич, чванливий пан.

Приклади вживання

Приклад 1:
Пе­ре­го­дя тро­хи після то­го, як пішли піща­ни, він звелів зап­ря­га­ти ‘•Г коні, ви­но­си­ти важ­кий сун­дук з своєї спо­чи­вальні – і вкупі з жінкою по­ко­тив у Гетьманське… На дру­гий день – чуть зо­ря – уже бу­ли на но­гах справ­ник, по­се­ред­ник Кри­винський (що ко­лись, за ви­борів, був справ­ни­ком), пос­ла­ли гінця у Ко­то­лупівку по ста­но­во­го Лар­чен­ка, щоб їхав мерщій у Піски: “бунт!” Лар­чен­ка як хто по по­ти­лиці лиг­нув: він сто­яв, на­че чме­ле­ний, і якось без тям­ку ди­вив­ся вниз своїми ко­си­ми очи­ма… На по­мості ви­мальову­ва­ли йо­го дум­ки розгніва­но­го Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча, кот­рий ту­пає на йо­го, Лар­чен­ка, но­га­ми за те, що “до­пус­тив” бунт у се­бе в стані… У го­лові ста­но­во­го дум­ки ка­ла­му­ти­ли­ся: то він про­щав­ся з ко­то­лу­па­ми, і зда­ва­лось йо­му, що во­ни хрес­ти­ли­ся, як він виїжджав з їх містеч­ка; то йо­му прий­шов на дум­ку той щас­ли­вий день, ко­ли він раз на обіді вих­ва­ляв, як по­ет, Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча вірша­ми… Коні під’їха­ли під рун­дук: га­ятись бу­ло ніко­ли.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
ЕРС електромагнітної індукції в контурі вважають позитивною, якщо ма г- нітний момент mp відповідного їй ін дук– ційного струму утворює гострий кут з л і- ніями магнітної індукції того поля, яке н а- водить цей струм (рис.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Частина мови: іменник (однина) |