домовина

Приклад 1:
— на прохання Чоботаренка, який сердито відмовився супроводжувати Гандзю й Валерія, аби терміново розшукати якихось їхніх заокеанських приятелів, бо Гандзя заявила, що Тадзьове товариство псує їй кров, а це може назавжди підірвати її душевну збалянсованість, хоча Тадзьо багаторазово й вибачався перед нею, клянучися всіма святими, що він і в гадці не мав її образити, — кожний за власним розсудом вибирає свій спосіб життя, і він, Тадзьо, те повнотою толерує, тільки залишає й собі при тому право на власну думку, — Безручко на прохання Чоботаренка відкрив перед Пилипом- Линвоскоком, — як його пізніше прозвав був Тадзьо, витягши ледве живого з Тібру, — відкрив свою виварку-барабан, про яку Тадзьо начувався, ніби то не виварка, а мавзолей-домовина, в якій Безручко зберігає урну з попелом дружини й сина, — аби краще унаочнити теорію круглого часу, з якої Тадзьо й значно пізніше мало що добрав, оскільки його сумління, розворушене Гандзиним гнівом, почали долати сумніви, ану ж він, Тадзьо, й справді винен перед Гандзею, хоча не він, а вона на нього кидалася з кулаками, а це, — навіть коли Гандзя й пішла, — й заважало йому зосередитися на головному попри те, що він був свідком того перетворення. Звісно, попервах, коли Безручко відкрив виварку-барабан, Тадзьо угледів на дні не урну з попелом Безручкових кревних, а подряпаного бляшаного соняшника, точнісінько такого, як то він бачив у Нью-Йорку, куди Тадзьо аж на півроку їздив відвідувати тітку Степаниду, яка йому щомісяця на цигарки висилала дещицю грошей, не вірячи, що Тадзьо здолає заробити собі на прожиток вже хоча б тому, що всі Тадзьові починання (а Тадзьо брався за все, мавши неозоре поле зацікавлень, від нового, його власного, хоч і не запатентованого способу годування пстругів почавши, — Тадзьо запевняв, що в цей спосіб із звичайнісінької миршавої форелі легко виплекати пишногруду сирену, — і собаківництвом чи астрофізикою скінчивши, в яку його час від часу пробував уводити професор коооп, хоча кожного разу вони ніяк не могли видибати за спіральну анність Андромеди), крім збитків і змарнованого часу ніколи йому нічого не принесли, оскільки, як на тітчин розсуд, Тадзьо вічно не з того боку брався за справу, точнісінько, як це було і з Тадзьовим батьком, а її шалапутним братом, якого вона, Степанида, дуже любила і якому теж ніколи ні в чому не таланило, хоча Тадзьо, якби це висловили у його присутності, найрішучіше заперечив би такі, як на його думку, безпідставні твердження і супроти батька, і супроти себе, бож усі ці судження тітка висновувала з випадкових інформацій знайомих, котрих збивав на манівці не так Тадзів невреґляментований спосіб життя, як ще з дитинства засвоєна звичка, якій, не виключене, допомогли розвинутися післявоєнні руїни, де Тадзьо разом з іншими хлопчаками знаходив серед погнутого залізяччя, що було колись Гратами бальконів чи водопровідними рурами, уламки бомб і навіть заржавілий автомат з набоями, — звичка (що її чомусь усі Тадзьові благодійники одностайно засуджували, ніби вишукувати серед непотребу щось придатне до вжитку й справді належало до сороміцького ґанджу) — звичка час від часу, як, приміром, тоді в Нью-Йорку на 59-ій вулиці, попорпатися (а хіба в кожній людині не сидить бодай малий дослідник і відкривач нових континентів?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса. Здвигне тiльки плечима Наум, подума: “Нехай ще до того году”, — та й замовчить.
— Самчук Улас, “Марія”

Приклад 3:
А як ще маляр вичорнив її, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертвої, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; — а обоє старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли… Як разом — крик!
— Самчук Улас, “Марія”