док

Приклад 1:
Ішов він та­кою ж ти­хою хо­дою, як і сю­ди, а мо­же ще й тих­шою,- та все ду­мав та ду­мав… А в серці – по­чу­вав він-про­ки­да­лось щось невідо­ме, чуд­не: і важ­ко мов, і лег­ко, і сум­но, й ве­се­ло, і хо­четься співа­ти й хо­четься пла­ка­ти… Сльози не ллються, а го­лос рветься; нес­подіва­ний сум обіймає го­ло­ву; дум­ка дум- ку го­нить: нігде прис­та­ти, ні за що за­че­пи­ти­ся – так і га­няє за ма­ною… А пе­ред очи­ма – зе­ле­на кер­сет­ка, чер­во­на спідни­ця, знад­ний з усмішкою пог­ляд, чер­воні, як кар­ма­зин, ус­та,, з кот­рих виг­ля­дає ря­док дрібних, як пер­ли, зубів… У йо­го аж мо­роз пішов по­за спи­ною… “Оце так!! – про­мо­вив він уго­лос.- Чи не здурів, бу­ва, я, чи не.збо­же­волів?..
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
За­раз схо­пивсь, ви­по­зi­хав­ся, ви­чу­хав­ся, по­мо­ливсь бо­гу, нюх­нув ра­зiв три­чi крiп­кої ро­менської ка­ба­ки, прос­лу­хав, що йо­му чи­та­ли, дав по­ря­док i, зос­тав­шись сам у свiт­ли­цi, сiв на лав­цi: го­ло­ва йо­му не­че­са­на, чуб не пiд­го­ле­ний, пи­ка нев­ми­та, очi зас­па­нi, уси роз­ку­дов­че­нi, со­роч­ка розх­рис­та­на; край йо­го на сто­лi люлька i га­ма­нець, ка­ла­мар, гре­бi­нець i пов­на кар­ват­ка ще то­рiшньої ду­лiв­ки, що ще зве­чо­ра на­то­чи­ла йо­му Пазька у пляш­ку, а вiн, хоч i на­си­пав у кар­ват­ку, щоб то, знаєте, з жур­би ви­пи­ти, та як за­жу­ривсь зно­ва, та й за­був, так i лiг та й зас­нув; та й те­пер, ус­тав­ши, не ду­же на тую ду­лiв­ку ква­пив­ся, бо ще но­ве ли­хо зов­сiм йо­го скру­ти­ло, i вiн i сам се­бе з жур­би не тя­мив. Яке ж то там йо­му ли­хо зiк­ла­ло­ся й вiд чо­го та­ка жур­ба йо­го узя­ла?
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
Ба­чить, що чу­жий чо­ло­вiк, за­раз мот­ну­лась, зве­лi­ла iз став­ка по­тяг­ти ка­ра­сiв i за­га­да­ла ве­че­рю вi­ри­ти; сю­ди-ту­ди шат­ну­лась i увесь по­ря­док да­ла, що й на завт­ра ро­би­ти, i ко­му, ку­ди i за­чим їха­ти, а да­лi одяг­лась та­ки лю­бенько, як зви­чай­но пан­ноч­цi та ще й хо­рун­жiв­нi: до ста­ренької плах­ти та по­че­пи­ла люст­ри­но­ву за­пас­ку, одяг­ла тож шов­ко­ву юп­ку, та на шию ду­кат на бар­хат­цi, та чер­во­нi че­ре­вич­ки узу­ла, а на го­ло­ву хо­ро­шу стрiч­ку пок­ла­ла, та й вий­шла i пок­ло­ни­лась па­ну Ула­со­ви­чу ни­зенько. Наш Забрьоха як по­ба­чив та­ку пан­ноч­ку, що не тiльки що зро­ду не ба­чив та­кої, та во­на йо­му i не сни­лась та­ка, та аж зад­ри­жав i не тя­мить вже, що йо­му й ка­за­ти, та вже хо­рун­жен­ко на­га­дав та й ка­же: – Отже, па­не сот­ни­ку, вам i ха­зяй­ка: радьтесь iз нею, во­на всьому го­ло­ва.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”