Приклад 1:
Але коли одного осіннього ранку він, Нестеренко, за звичкою педалював навколо озера, над котрим ще висіли персикові волоконця розпарцельованого на довгі й коротші опуки туману, й три качки, що стояли на траві трохи поодаль від решти ще сонного озерного птаства, обернувшися до ретельного вельосипедиста, який їхав берегом надто щільно над водою, в один голос сказали: «Доброго ранку, пане Нестеренку!» — відтоді все пішло йому шкереберть, хоча це зовсім не означало, ніби він, Нестеренко, цьому демонстративному качиному привітанню одразу надав надто великого значення, бож він з власного досвіду знав: кожне створіння має більший чи менший гін висловлюватися артикульовано, як це він, Нестеренко, сам спостерігав на прикладі власного бульдога Мілорда, котрий часом аж стогнав, марно силкуючися вимовити членоподібне слово з собачої горлянки, — однак це раптове, надто хвацьке качине привітання його, Нестеренка, таки спантеличило, і то навіть не так самим фактом визивного привітання чи глузливим поглядом із цвяхоподібних очей, як тією вельми прикрою обставиною, що саме від того дня йому, Нестеренкові, стали приключатися історії, пов’язані з прикрощами й клопотами, оскільки то раптом він, Нестеренко, сідаючи до потягу в напрямку Нанту, де в нього були знайомі, опинявся в Ґреноблі, то, вийшовши серед дня купити в найближчій крамниці якоїсь зеленини, в самих плавках підводиться раптом з піску в Сан-Мальо, то, завітавши до сусіднього бістро на чарчину вина, приходив до тями в Мужені в Іванки Винників, з якою він останнього часу і так був у досить напружених взаєминах і якій він, звісно, й словом не зрадив, як його туди занесло, аби Іванка не взяла його за божевільного, хоча саме тоді в нього, Нестеренка, запрацював мозок із подиву гідною чіткістю, як ніколи, проте найгіршої халепи він, Нестеренко, звідав, коли його на вулиці, і то не вночі або в дощ, за яких на певній віддалі і звичайнісінький кіт може видатися ліхтарнею, котра цілими кварталами йде назирцем за чоловіком, а найпогожішої днини заходилися напастувати померлі, попри свій усопший стан, чомусь живісінькі покійники-знайомі, від чого йому, Нестеренкові, ставало непереливки, і то не так навіть зі зрозумілих міркувань, що ану ж усі ці нібито сумирні мерці, яких раптом змордувало вшановувати його, Нестеренка, надмірною увагою, не даючи промитої води, ще, бува, за мить обернуться на агресивних монстрів, вовкулаків чи на самого сатану, котрий вирвав із землі поховані тіла, що їх уже давно залишив їхній дух, — як радше з тієї, ладної загнати чоловіка в повну безвихідь, причини, що проти цієї напасти з потойбіччя не допомагала ні посилена дієта, ні (щоправда, про всяк випадок, досить обережна) розмова з загалом вирозумілим отцем Нагірним, ні навіть консультації в лікаря, вченого бевзя, який порадив йому, Нестеренкові, полікуватися від артриту й менш заглядати до бістро, наче він, Нестеренко, пхався туди наливатися по зав’язку, а не виключно на те, щоб, замість вовком вити у власних чотирьох стінах, побути трохи в веселому товаристві. Очевидна річ, тепер, коли він, Нестеренко, оповідає про це Марині, виснажливе випробування, конечне для усталення певного кута зору, як передумови до нових завдань, про що, звісно, він, Нестеренко, тоді ще не міг знати, дякувати Богові, лежить позаду, але тоді, як навколо нього, Нестеренка, щойно завихорився увесь той содом, він, Нестеренко, мало не наклав на себе руки з розпачу, бож звідки йому було дотлуматися, що все це діється з ним тільки тому, що Провидіння неухильно штовхає його до котушок часу, не гребуючи послуговуватися при цьому навіть покійниками на подобу Пилипа Семирядного чи Леонтія Іваночка, які ще за життя своїми нескінченними балачками не давали йому, Нестеренкові, спокою, а тепер і зовсім лагодилися заговорити його на смерть, чатуючи на нього там, де він найменше сподівався їх угледіти, хоча він, Нестеренко, зі свого боку, щоправда, марно, вдавався до всіляких хитрощів, аби позбутися цієї напасти?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
