дітлашня

Приклад 1:
), яке посередині заокруглилося, випнувшися вперед, майже так, як це теперішні підлітки видмухують з уст опуку з жувальної ґуми, у світлову з перлямутровими вилисками кулю, і тоді з цієї кулі крізь вихором розчахнені вогняні стулки і виступив із ґирлиґою дід Панас, прозваний хустівськими шибениками Саваофом, лише тепер колись збабчене обличчя діда Панаса посвітлішало, помолодшавши, а постать ніби дещо виросла супроти того, як її запам’ятав Ковжун з тієї днини, коли дід Панас, спершися на вогняну ґирлиґу (може, він її й справді, як подейкували місцеві розумахи, фарбував на червоне, аби його боялася докучлива дітлашня), розмовляв з малим Онуферком на Замковій горі біля того джерела між верхнім і нижнім кладовищами, з якого десятирічний Онуферко, вперше згайнувавши школу, бо тієї днини якась нелюдська сила потягла його на Замкову гору, напився був води, ще не знаючи, що він покуштував, як йому одразу й витлумачив дід Панас-Саваоф, води мертвих, і справді, хіба згодом не бачив Ковжун навіч усіх тих розстрілюваних, виморених голодом і покатованих земляків? аж поки він сам уже коротко перед матурою звернувся потайки за розрадою до баби Юстини, місцевої чаклунки, котра ще перед Онуферковим народженням, розсердившися за визначену їй Ковжуновим батьком, хустівським суддею, незначну грошову кару за якесь надто показне відхилення від закону, зопалу наврочила суддевому тоді ще не народженому синові, що той за неї тричі відсидить у в’язниці, наслідком чого Онуфрій Ковжун мало й не загинув спочатку в угорському, потім у Радянському, а тоді ще в німецькому ув’язненні (і все за ту нещасну люто затоптувану в землю самостійну Україну), хоча баба Юстина, Згодом усім серцем прив’язавшися до Онуферка, щиро потерпала, що не годна повністю відкликати назад навісні слова, шкодуючи Онуферка, який не раз навідувався до неї, — аби вона закрила йому внутрішнє око на минуле й майбутнє, бо він не годен, склавши руки, знести того нелюдського тягару, того нескінченного жаху, що випав на долю українського народу, про кривди якого серед навколишньої вовчої колотнечі за місце під сонцем ніхто й слухати не хотів, зайвий раз нагадуючи м’якосердним, надто незлопам’ятним, надто невивертким гречкосіям-селепкам, що лише «же през шаблі маєм право», і тоді стара баба Юстина, котра, як дехто присягався, пам’ятала в Хусті ще татарську навалу, порадила Онуферкові, як настане повня, піти на Червону гору, лягти серцем на землю, але так, щоб видно було внизу води Ріки й Тиси, й проказати на повен голос, не боячися чортовиння, яке здійметься навколо, навіть якби Онуферкові падали на голову цілі скелі, молитву-закляття, котрої вона його навчить, що, звісно, не затулить йому внутрішнього ока, яке йому відкрила вода мертвих, проте надасть сили витримати випробування, які людина воліла б оминути, бож не дарма він, Онуферко, ковтнув води потойбіччя, хоча це сталося лише тому, що на верхньому кладовищі, — подробиця, котру тепер мало вже хто й пригадує, — похований Омелян Плиска, для одних великий святий, для інших — могутній характерник, і тим, хто випадково напивається з джерела на Замковій горі, час від часу, коли зло надто порушує світову рівновагу, він і дарує нелегкий дар провидця, щоб людям не всихало світло в душі, заважаючи прямувати до свого призначення, — отож, як він, Онуферко Ковжун, усім серцем проказуватиме молитву-закляття, кожною клітиною свого єства прагнучи порятувати всіх нещасних і покривджених, то жар тієї молитви-закляття оприсутнить у ньому промінь, на якому тримається і з якого виникає всесвіт, і тоді йому, Ковжунові, вдасться так довго, як він чутиме в собі той промінь, знешкоджувати найлютіші звірства, що діються на землі, а зокрема «на нашій, не своїй» Україні, тільки нехай він не жахається, що коїтиметься в його власних грудях (хоч саме тут їй не вільно давати йому, Онуферкові, докладні вказівки чи пояснювати, чому саме не вільно) тому, що той промінь важко витримати смертній людині, може, навіть ще важче, ніж знання минулого й майбутнього, в чому, зрештою, Ковжун сам пересвідчився, бо тоді, як він на Червоній горі припав серцем до землі, проказуючи молитву-закляття баби Юстини, груди йому розкрилися, і він побачив перед собою над Рікою й Тисою, а заразом і в самому собі всю світобудову, і тоді розслоєний голос у ньому, який містив усі голоси минулого й майбутнього, вимовив іскру, з котрої Онуферкові й засвітилося в мозку: всесвіт — це видима частина Бога, хоча людським розумом того не збагнути, проте, як на людську мірку, — то це виглядає так, — і тоді Ковжун і побачив, як з мачини виснувався еліптичний промінь, промінь-яйце, далеко страшніший і могутніший, ніж усе досі уявлюване й знане, і (значно смертельніший, ніж найсмертоносніше, згодом повідкриване, проміння на подобу лазера, над яким, — як це Ковжунові понад півстоліття після видива на Червоній горі розповів Мусько Старунько, потерпаючи за все людство, а особливо за так хижо винищувану без’язику й не оснащену залізними ліктями Україну, яку старші браточки заповзялися звести до погною для єдинонеділим- ної нації, оскільки, мовляв, за тоталітарних режимів, — а вони моровицею ширяться по всій плянеті, наближуючи сурми Страшного Суду, — щораз нові відкриття, не унапрямлювані етикою й сумлінням, — бо що духовному плебеєві-безбатченкові етика й сумління?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”