діамантовий

Приклад 1:
), виписуючи на дошці рівняння, яких ніхто з третьоклясників, включно з Позенком, котрий уже тоді відкрив у собі потяг до математики, не годен був утямити, хоча саме ці Лемішкові рівняння (а зовсім не та обставина, що гуманітарні науки, зокрема історія й література, що їх українцям вільно було плекати лише на рівні імперських покидьків, покопотіли в небуття слідом за мільйонами пухлих селян) і спонукали Позенка записатися згодом на математичний факультет (у математиці все ж не так відчувалися соцреалістичні шори) в надії колись віднайти координати осяйних загиблих континентів, що про них час від часу, перериваючи урок, раптом з великим запалом заходжувався оповідати Лемішка, хапаючи крейду і з неймовірною швидкістю виписуючи на шкільній дошці впереміш овальні і зубчасті позначки, що переходили в рівняння з ніби покладеними горілиць на обидві лопатки знаками окликів, що їх він за мить, ніби опам’ятавшися, а може, просто боячися, що їхня надто тривала присутність на дошці висадить у повітря учнівські мозки, хутко стирав вологою ганчіркою, незмінно кладучи її собі до кишені (Лемішка ніколи не помічав, шо ганчірка заволожує йому ногавиці, хоча дехто з учнів вдавався до припущення, ніби Лемішка то помічає, лише з огляду на виняткову небезпечність прозраджуваних знаків, навіть стерті рештки крейди, що ними їх зображувано, ховає до кишені) до чергового осяяння й повертаючися до нудної, після попередніх відкриттів, нікому вже не цікавої географії, яку він, Яків Онуфрійович Лемішка, як це пригадували місцеві люди, ще до першого арешту викладав у Ніжені, заки його відразу ж після встановлення більшовицької влади, замість розстріляти в першому-ліпшому закутку, як інших, про кого і пес не писнув, — за розстріли українців ніколи ще нікого не карали, — помилували Соловками, де географія, мовляв, і виструнчилася в Лемішковій голові в ті загиблі, проте невидимо присутні континенти, розповідь про котрі Позенко, тоді ще десятилітній вітрогон, запам’ятав на все життя, оскільки від того часу йому, Свиридові, й почав снитися залишений у людському мозку діамантовий спадок у формі гусячого яйця, спадок для далеких нащадків, що про нього так докладно оповідав Лемішка, вимахуючи крейдою й мокрою ганчіркою перед принишклою клясою, яка, замість учитися, старанно запам’ятовуючи назви рік, гір і країн, розвісивши вуха, залюбки слухала Лемішкових оповідок, серед котрих Позенкову уяву чи не найбільше вразила розповідь про м’який діямант у людському мозку, хоча не виключене, що Лемішчин виклад про той м’який діямант тільки тому так глибоко й запав Позенкові в серце, що тоді вперше Свирида пронизала певність, — байдуже, що цю пронизальну певність він зміг повністю осмислити лише значно пізніше, коли в ньому самому прочинилися ляди в просвіти й підземелля, існування яких для нього, Свирида, виявилося найбільшою несподіванкою, — певність, завдяки якій Свиридове життя склалося саме так, а не інакше, — мовляв, нехай і що базікають про Лемішку (а про нього подостатком базікали з першого дня його появи в школі), те, що він оповідає, — правда, якої люди бояться, відвикши від неї й не бажаючи її знати, як надто крамольну спричинницю зайвих прикрощів, лиха, а може, й смерти, хоча ця правда стосується кожного далеко значнішою мірою, ніж це здається на перший погляд, бо хіба не виключно завдяки цій правді Лемішка так і запалюється, звертаючися до дітлахів, як до цілком дорослих, без найменшого вагання, чи його, бува, належно зрозуміють? А що ж тут так дуже лишалося розуміти, коли в такі хвилини і найнездарнішій недотепі прояснювалося, унедійснюючи хробаччя сумнівів: Лемішка промовляє саме до нього, серед загальної заляканости, затурканости й запаморочення, яке опало людей однієї ясної днини, перш ніж чоловік устиг обернутися й вивільнитися з диявольського павутиння, — прочиняючи ляду В ті світи, де колись осяйні континенти, світла прабатьківщини всього людства, перед тим, як загинути, заповіли далеким майбутянам найнеосяжніші вивершення людського духу, сплескавши їх у м’який діямант завбільшки з гусяче яйце і заховавши його від непередбачених катаклізмів до найпевнішого схову, — до людського мозку (оскільки предки володіли силами, про які ще й не здогадуються змарчілі онуки), і цей закодований скарб, цей м’який діямант, спадок колишньої прабатьківщини, і досі лежить неулузнений у мозку кожної людини, передаючися з покоління в покоління й чекаючи, коли його нарешті повністю відчитають змалілі нащадки, тому що навіть найбільші генії людства і ті користуються лише незначною лусочкою цього прадідівського діяманта у формі гусячого яйця, закладеного дбайливими пальцями в людську голову на сталу згадку про загиблі, однак завдяки незнищенності духу, який віє, де хоче, повсякчас присутні континенти, що на них Позенко десятилітнім хлопчиком однієї погожої днини в Ніжені і сам опинився був на короткий час, через свою надмірну молодість, звісно, ані трохи не скориставшись з тамтешнього перебування, а тоді все життя, дедалі більше шкодуючи й докоряючи собі, як це він проґавив таку виняткову нагоду, і шукав способу, як потрапити туди, куди зовсім негадано занесло його в дитинстві того спекотного пополудня, як він, Свирид, на голос дядька Данила помчав до базару, замість, на подобу незчисленних разів перед тим, видряпуватися на самий верх висадженої в повітря червоними ощасливлювачами людства бароккової вежі (а на ту вежу Свирида завжди тягло з нездоланною силою чи не тому, що він її трохи боявся, пам’ятаючи поголоски, на подобу тих, згідно з якими на тій вежі перед великими змінами ніби зупиняються посланці потойбіччя, круглу добу граючи в кості, від чого навколо вежі й здіймаються щораз довші вихори, котрі, досягнувши висоти телеграфних стовпів, летять по всьому світу, розносячи призначення поодиноким людям і цілим народам), вежу, яка, попри те, що їй вибухівкою і вирвало основу, не розвалилася (одразу видно, що збудована не за комунізму), осіла до землі і так і простояла до другої світової війни, напередодні якої Свирид, уже бувши студентом, з цієї самої вежі серед білого дня побачив прийдешню війну, що полум’ям і трупами вкрила півплянети, байдуже, що тоді про війну з Німеччиною ніхто й гадки не мав, і серед крови, залізяччя й пошматованих тіл, які сягали неба, угледів і свою ледве помітну в повітрі з трохи грубшої від довкілля блакиті висотану стежину, шо нею він, Свирид, з пораненою під час бомблений й на швидку руч сорочкою завиненою марсіянською головою простував у далечінь, обережно виминаючи вирви, — видиво, від котрого він біг точнісінько, як у десять років того пополудня, коли його, Свирида, покликав голос коханого дядька Данила, на честь якого він, Свирид, згодом назвав свого старшого сина, — голос дядька Данила, котрий велів йому, Свиридові, чимдуж гнати на базар і там біля єдиної вцілілої від свіжозруйнованої церкви розмальованої стіни чекати на нього, що так і не з’явився, бож саме тоді, як дядько Данило покликав малого Свирида, йому, дядькові Данилові, як це згодом ще встигли розповісти свідки, перш ніж щезнути в червоній хребтотрощильні, — серед білого дня у ворітниці будинку, де мешкав не одружений, найулюбленіший з усіх Свиридових родичів дядько Данило, двоє вгодованих здорованів ломом провалили голову, тим часом як Свирид марно виглядав завжди точного й взірцево покладистого дядька, який за кожних відвідин приносив Свиридові у виношеній, схожій на рибний плавальний міхурі кишені свого колись елегантного піджака не лише незмінний, нехай і який малий гостинець (як, приміром, той завбільшки з долоню вирізаний з соснової кори вітрильник, що згодом у Лієнці врятував Свирида від примусової репатріяції, заслання й розстрілу, бо англійський вояка, угледівши в руках Свирида дядьків кораблик, раптом велів Позенкові злізти з вантажника, куди його щойно упхали були разом з іншими земляками, підступом призначуваними для радянської різні, попри офіцерське слово чести англійського достойника, який присягався, що втікачів з радянського раю не видаватимуть конопатому на поталу, від чого Свирида і вирятував кораблик дядька Данила, який усю свою любов переніс на малого небожа), а й старанно вишукував для свого пещеного сестрінка незвичні оповідки про птахів, звірів, людей і Бога та нечисту силу, від котрих Свиридова Душа ледве вміщалася в грудях від радости й світла, — зайва причина, чому Свирид з таким нетерпінням і чекав на дядька Данила, аж поки біля тієї розписаної стіни, що єдина вціліла від наприкінці колективізації тріюмфально зруйнованого храму, його, Свирида, здолала спека, і він, ступивши в розмальовану стіну, як у Різнокольорове масло, опинився по той бік муру.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”