Значення
- (Філософія) –
Метод мислення, при якому нове знання виводиться з уже відомих загальних положень (законів, принципів) шляхом логічних умовиводів; логічний висновок від загального до часткового.
- (Логіка) –
У логіці — форма міркування, що гарантує істинність висновку за умови істинності посилок; процес отримання часткових наслідків із загальних принципів.
- (Філософія) –
У філософії та теорії пізнання — спосіб теоретичного дослідження, протилежний індукції, що полягає у застосуванні загальних наукових положень до аналізу конкретних явищ і процесів.
Правопис та відмінювання
Граматичні форми:
н. дедукція, р. дедукції, д. дедукції, з. дедукцію, о. дедукцією, м. дедукції, к. дедукціє
Походження слова (Етимологія)
Слово «дедукція» походить від латинського «deductio», що означає «відведення». Воно утворене від дієслова «deducere» — «відводити», яке складається з префікса «de-» (що означає «від, з») та дієслова «ducere» — «вести». Це латинське дієслово споріднене з готським «tiuhan» (вести), давньоверхньонімецьким «ziohan» (тягти), давньоанглійським «tēon» (тягти), валлійським «dygal» (тягну) та албанським «nduk» (висмикую, вириваю волосся). Усі вони походять від індоєвропейського кореня *deik- зі значенням «тягти». В українській мові слово «дедукція» з’явилося як запозичення з латинської через посередництво інших європейських мов. Уперше зафіксоване в 1597 році у формі «дедукцья» зі значенням «висновок». Це слово використовується в логіці та філософії для позначення методу міркування від загального до конкретного.