давучкий

Приклад 1:
показавши їм печеру, розчинилася в повітрі (байдуже, що йому, Тарасові, здавалося, ніби вона зараз ще повернеться й зрадить їм чаклунське слово з самих диких корінців, — він Тарас, аж бачив уже перед собою це слово, — яке, щойно вони його вимовлять, відкриє їм потаємний сенс усіх речей і їхнього власного існування, внаслідок чого їхнє життя миттю докорінно зміниться, як це й сталося, щоправда, далеко перегодя, коли він, Тарас, відповідаючи на якесь звичайнісіньке запитання, раптом, наче йому розполовинили череп, збагнув, — і це усвідомлення згодом додавало йому сили, навіть коли його, здавалося, вже остаточно притискало до землі, — шо він, Тарас, свідок покривджених і знедолених, яким зачоповано вуста, і тому раніше чи пізніше він вирветься на волю, щоб вимовити за них слово перед нехай і тричі глухим світом, байдужим до чужої крови, бож, хтозна, може, тільки заради цього свідчення його й врятувало Провидіння, заглушивши Овсієві мотор неподалік від кладовиша, де власна родителька прив’язала його, Тараса, до хреста, щоб із залишеного на замерзання дитинчати, за кілька десятиріч підвівся свідок, перші поштовхи існування якого він, Тарас, відчув у своєму єстві у Городилівській печері, хоча цих поштовхів ще не подужав осмислити його мозок, попри те, що йому, Тарасові, здавалося: ще секунда, і в його душі відскочить набік давучкий, Гумовий хлястик, і він, Тарас, у свої десять років однією єдиною думкою прониже все буття, збагнувши найпотаємнішу сутність навколишніх з’яв, ключем до яких, як це йому значно пізніше спало на гадку, коли нагода вже давно минула, була черниця з тулубом вепра), а тому, що він, Тарас, відчув дивний рух під землею, а коли спитав Павла, чи той теж чує щоразу ближче дудніння, від якого земля перемішується під самим його, Тарасовим, черевом, Павло відповів, що так, мовляв, йому, Павлові, розповідав батько невдовзі до того, як піти разом із матір’ю на каторгу до Мордовії, куди червоні єдинонеділимці заповзялися загнати всю Україну, — ніби це під землею чути загиблих запорожців, яких Петро І після Полтавської битви погнав будувати Петербург і які полягли кістками в північних болотах, на котрих виросло чергове місто хребтотрощильної імперії, але, мовляв, росіянам, хоч і до яких підступів вони вдаються, не поталанило знищити вільного українського духу, і тому щоночі померлі запоржці й повертаються під землею на Україну, «на ясні зорі, на чисті води», загиджені імперськими посіпаками мороку, і тому так і стугонить земля, очікуючи днини, коли репне поверхня й вийдуть на світ Божий усі помордовані, постріляні, потоплені та спалені й зажадають справедливости, і сам Господь у Києві на Хрещатику, поклавши під ноги сонце й місяць, вершитиме праведний суд, тому що саме під Хрещатиком б’ється, стримуване семигранними кришталевими сувоями, щоб не луснуло від страждань, серце всього світу, дзвін якого чути й тут, у Городилівських печерах, якщо прикласти вухо до землі й прислухатися, байдуже що він, Тарас, не потребував і прикладатися до землі, так йому калатало серце й дзвеніло в вухах, як у тій іншій схованці під час другої втечі з інтернату-дитбудинку, який примістили, порядком боротьби з релігією, в Городилівському манастирі, звідки вигнали всіх ченців, а тоді ше й зруйнували чернече кладовише поруч, потрошивши надгробні плити й повиривавши з могил хрести, — захід, що мав раз і назавжди покласти край розгулові потойбіччя, що однак ані трохи не допомогло, бо попри осквернення й посилені антирелігійні лекції серед школярів, колишнім манастирем, перетвореним войовничою атеїстичною владою на дитбудинок-інтернат, щоночі гуляли привиди, зі стін будівлі вискакувало щось, подібне до білої нехворощі, з підлоги стогнало й охало, від чого з дітьми ставалася гістерика, відбирало мову, а витриваліші, як Тарас і Павло, просто тікали, дарма що їх за кілька днів ловили й повертали назад, однак коли, попри суворі догани й посилений натиск на викорінення шкідливих місцевих забобонів, кілька дітей впали в транс і, згідно зі свідченням терміново викликаних із центру експертів, заговорили старогрецькою й арамейською мовами, дитбудинок-інтернат негайно виселили з манастиря, куди попервах пробували були зносити навколишнє сіно, що однак пріло й ставало отруйним, так що від нього дохла худоба, а це врешті-решт і призвело до того, що безглуздо зруйнований манастир перетворився на пустку, чи, як дехто твердив, на товчок для привидів, серед яких, згідно зі свідченнями очевидців, котрих за ширення злісних вигадок, що порочать державний лад, саджали на кілька діб до міліції, залякуючи соліднішими термінами ув’язнення за межами республіки, — особливою буйністю відзначалася червона потвора з тулубом таргана, увінчаного головою нещодавно прибулого зі старшобратнього центру слідчого КДБ Афанасьєва, особливо ретельного викривача українських буржуазних націоналістів, що загинув за нез’ясованих обставин неподалік від манастиря, на півдорозі від якого він, Тарас, тієї днини, як він разом із Павлом Котвицею втретє й востаннє тікав із дитбудинку, над ущелиною, біля якої вони тримали раду, на голодний шлунок, що надто нагадував про себе, вдихаючи запах торішнього гнилого листя й свіжої землі, угледів карликовий бузок, укритий дрібненькими квіточками, дарма що то був лише початок березня й навколо в западинах лежали клапті снігу, і, властиво, цей карликовий бузок, що його він, Тарас, обережно викопав голими руками, щоб забрати з собою цей кусник раю, виснуваний з-під землі у вигляді рожевого кушика, і схилив їх обох, перш ніж виявлять їхню чергову втечу, самим повернутися до дитбудинку й не наражати на тяганину до міліції Павлову бабу, тим більше, що їй уже погрожували Сибіром, якщо вона не облишить зманювати до себе онука, котрий, звісно, й без зманювань рвався до рідної баби, тягнучи за собою й Тараса, який тепер, викопуючи голими руками карликовий бузок, що своїми маленькими квіточками, наче проламав йому груди, раптом звірився Павлові, якому досі здавалося, що його молодший від нього на два роки приятель не має, особливо від нього, Павла, жодних таємниць, — мовляв, невдовзі перед своєю загибеллю батько Овсій повів його, восьмирічного хлопчину, до стіни під Замковою горою і, поклавши на землю польові квіти, назбирані по дорозі, пояснив, що під цією стіною розстріляли українських січових стрільців, учнів хустівської гімназії, які боролися за незалежність України, про що тепер не вільно й згадувати, оскільки згадують про це тільки бандити й контрреволюціонери, котрих треба винищувати, мов скажених псів, щоб вони не зруйнували єдиного й неділимого Радянського Союзу, — так от, хоча досі він, Тарас, старанно приховував від Павла свою причетність до цих бандитів, яких його батько Овсій вважав за лицарів чести, а приховував тому, що своєї причетности до розстріляних, доки він, Тарас, не угледів карликового бузка, який розв’язав йому уста, він не смів навіть йому, Павлові, зрадити, байдуже що він, Тарас, і зараз не годен пояснити, чому раніше він не смів, а тепер сміє, — так от, він, Тарас, як тільки трапляється нагода, а нагоду він навчився сам створювати, — це зовсім не тяжко, от нехай він, Павло, спробує! — зумівши обійти навіть Павлову пильність, вислизає з-під нагляду і трохи поплутавши сліди, аби його не вистежили, у чому він, Тарас, набув чималого досвіду, біжить під Замкову стіну, щоб покласти китицю польових квітів на честь загиблих, а заразом вшанувати пам’ять любленого понад усе на світі батька, який вшановував цих розстріляних, цим самим ніби заповівши, хоча Овсій про те й словом не обмовився, і йому, Тарасові, так чинити, — але, мовляв, відтепер, — і це він, Тарас, присягається оцим карликовим бузком, крізь який його батько наче подав йому вістку з потойбіччя, бо якби це був собі звичайний кущик бузку, хіба йому, Тарасові, водночас так боляче, й так солодко защеміло б усередині, коли він його угледів?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”