дарма

Приклад 1:
Вона свавільна, любить глузувати, але мені дарма… Мені дарма про все на світі! То й про мене?
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
І все ж кружляли якісь фантастичні пари довкола, і навіть ветхий Казаллеґра, підтримуваний своїми ніжними супутницями, вичовгав на середину зали, і опинився в центрі несамовитого хороводу — дарма що нижче пояса вже не мав нічого, крім бузкових утеплених кальсонів, і блиснувши з-під капелюха посоловілим пташиним оком, незрівнянна Лайза Шейла сказала з грайли­ вими інтонаціями: — Hej, body, наступний танець мій! — Я не танцюю, — буркнув на це Перфецький, бо від випитого бальзаму йому раптом здалося, що то не спаґетті намотує вона на виделку, а живих черв’яків, котрі ще й в роті продовжують ворушитися.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
— ще якби вона завелася дітьми, яких вона довго мріяла народити, а то старший від неї на десять років Михась був її і чоловіком, і єдиною дитиною, котрій на старощах вона, Мирося, робилася дедалі обтяжливішою й непотрібнішою, дарма що вона роками дурила себе, ніби це їй лише здається від надмірного перечулення, притаманного людям похилого віку, однак коли нарешті вона побачила все навколо таким, як воно було, вона збагнула, що її дні полічені, і все й сталося так, як воно й мало статися), до неї прикинувся пістряк, що й виповнив зяючу порожнечу в душі, про яку він, Терентій, уперше почув (вражений і розчавлений думкою, що тут пізно щось зарадити, хоч він і намагався, — попри невідчіпне усвідомлення, що він, Терентій, нікудишній душпастир, оскільки, не виключене, завдяки власним немощам і недостатньому духовному гартові, він завжди чув себе по боці вже й так гірко покараних долею грішників, які змушували кривавитися його серце і яких йому завжди було невимовно шкода, і тому, звісно, він. Терентій, і не знаходив у собі подостатком пороху, аби зайвий раз жахнути їх геєнною вогняною, на котру вони самі себе затято прирікали, нехтуючи докучливим нагадуванням, що, не виключене, декого й поставило б на рятівні рейки, тільки, звісно, у випадку Миросі цеані трохи не подіяло б, хоч він, Терентій, і намагався до останнього її віддиху всіляко розрадити самотню жінку чи то жартом, чи відповідною новиною, а чи євангельською притчею, пропонуючи, коли пістряк уже наглухо прил юту вав Миросю до ліжка, почитати їй уривки з Біблії, що однак Мирося щоразу відхиляла, мовляв, нехай він, Терентій, їй дарує цей, ще один зайвий гріх у її пропащому житті, але вона, Мирося, ніколи не любила Біблії, надто там багато жорстокостей і нетерпимости, яких і так подостатком навкруги, і тому нехай він, Терентій, і не пробує переконувати II, Миросю, в протилежному, чого, самозрозуміла річ, він, Терентій, і не зважувався чинити, може, ще й тому, що Мирося, попри II зовнішню різкість, що, здавалося, ладна приневолити й саме Провидіння змінити первісне рішення, різкість, котрої йому, Терентієві, все життя бракувало, завжди нагадувала його власну долю, ймовірно, тому, що Мирося, як і він, Терентій, внаслідок нездоланного егоїзму, сліпоти й людської недосконалости, ніколи не спромоглася примиритися з відмовою від власних дітей, про що він, Терентій, ніби йому розтяли душу, бож Мирося лише вголос висловила те, на що він, Терентій, хворів, уперше почув від Миросі в китайському ресторані) того вечора, коли Мирося усіх їх запросила на спільну вечерю, дарма що на Миросину розпачливу заувагу, — справді, крик волаючого в пустелі!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”