бур

Приклад 1:
Це тут кутирів лісових таємний круг і вежа, це тут виснажуються бур майбутніх перевали, щоб блискавка на блискавку, мов лезо навхрест леза, вдаряючи з розгоном, крила людських снів ламала, щоб крила хат вінчала шлюбом полум’я й пожару, щоб темний ляк — дитя підземне кликала щоночі. Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні, незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить.
— Невідомий автор

Приклад 2:
Ха­ти по усьому мiс­теч­ко­вi по­за­пи­ро­ва­нi; во­зи, плу­ги, бо­ро­ни, ра­ла, де бу­ли зве­чо­ра по­на­ла­год­жу­ва­нi, так со­бi i сто­ять; во­ли, поївши свою со­лом­ку i ба­ча­чи, що нiх­то їх не на­пу­ва i не зап­ря­га, поз­ри­на­ли i пiш­ли со­бi по ву­ли­цям i де не взрять ка­ла­чи­ки або ро­мен i уся­кий бур‘янець, то там i па­суться… Бiля дя­ко­вої шко­ли – хоч би то­бi один шко­ляр! I пан Си­ме­он, до­жи­да­ючи їх, хо­дить бi­ля шко­ли, ла­го­дя­чись на по­хо­ро­ни i спо­ми­на­ючи про ку­тiю з ме­дом, та пильненько при­зи­рається на двiр ста­ро­го Ки­ри­ка, що вчо­ра вже i мас­лос­вя­тiє над ним пра­ви­ли, так чи не ку­риться в нього з тру­би, що, мо­же, вже i обiд ва­рють, ко­ли вже вiн вмер; так ба!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
– ду­ма пан Си­ме­он i роз­суж­да, хо­дя­чи по над­вiр’ю, якi то лю­ди те­пер ту­гi на здо­ров’я та дов­го­вiч­нi ста­ли; спом’яне про хо­ле­ру, як-то їм тог­дi бу­ло муд­ро жи­ти, та здих­не важ­ко, увiй­де у ха­ту та й ста­не рiз­ки в’яза­ти на шко­ля­рiв, щоб над ким-не­будь сер­це своє зiг­на­ти… По вго­ро­дам бур‘янець i ве­ли­ченький, та нiх­то ж то йо­го i не ду­ма по­ло­ти, хоч сап­ки i ле­жать бi­ля нього; а про­меж гря­док з роз­са­дою та бу­ря­ка­ми та про­чою ово­щою доб­ре справ­ля­ються, хрю­ка­ючи, сви­нi з по­ро­ся­та­ми, i бай­ду­же, щоб що-не­будь ха­зяй­кам зос­та­ви­ти: усе по­виїда­ють i но­сом ко­па­ють та­кi но­вi гряд­ки, що ли­ха ма­те­рi опiс­ля них ха­зяй­ка i у два дня у лад не до­ве­де; а те­пер нi­ко­му їх i виг­на­ти, бо не­ма нi­ко­го… Та й що то: i у са­мих шин­ках пус­тi­сiнько; шин­кар дрi­ма i со­бi, на ла­вi, бо нi­ко­гi­сiнько, не то щоб го­рiл­ку пи­ти, та й жiн­ки з не­вiст­ка­ми не­ма, так тим-то нiх­то йо­му не бо­ро­нить i дрi­ма­ти; по­су­ди­на в нього, як ще зве­чо­ра по­пе­рес­по­лiс­ку­вав та по­розс­тав­ляв, так во­на i стоїть, i нiх­то не на­вер­неться у ши­нок i но­гою… Та чо­го ж це так у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi, у Ко­но­то­пi, чо­го так ста­ло ти­хо i смут­но, що не чу­ти нi­яко­го нi вiд ко­го гла­су? I нi на од­нiй ву­ли­цi не зост­рi­неш нi од­но­го чо­ло­вi­ка, не­на­че – не­хай бог ми­лує!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”