Приклад 1:
— на що Ірина лише засміялася, кинувши букетик стокроток на підвіконня, де серед ганчір’я, вимащеного терпентиною й олійними фарбами, його за кілька днів перегодя знайшов Мируга, який довго не міг заспокоїтися, сотні разів зважуючи подумки, чи Ірина тоді під час відвідин справді мала те на увазі, чи лише, аби подрочити його, Миругу, сказала, ніби єдиним чоловіком, котрого вона любить, був Іван, тільки, мовляв, вона, Ірина, не зважується в’язати з ним своєї долі, тому що вона конче хоче дітей, і то, самозрозуміла річ, здорових, що автоматично відпадає, оскільки Іван вражений спадковою хворобою, на яку ще не вигадали ефективного ліку і яка дедалі прогресуватиме, а це означає, що на цьому світі не виходить так, щоб кожен любив того, кого вибрала душа, — слова, що змусили Миругу пізніше не раз питати себе, скільки тут правди, а скільки вигадки, бо з Іриною він ніколи не знав, коли вона говорить поважно, а коли сміється, а й що змусили його, Миругу, негайно, щойно за Іриною він зачинив двері, ледь притомного від почутого стрімголов мчати до отця Терентія, який невдовзі мав вінчати Ірину (бож Чукикало конче домагався церковного шлюбу, а Ірина тільки до отця Терентія й мала довір’я, дарма що сама числилася в православних, а отець Терентій належав до греко-католиків), бігти до отця Терентія, щоб він вплинув на Ірину, надоумивши її задля її ж власного добра бодай на півроку відкласти весілля, що, ясна річ, отцеві Терентію виявилося понад силу тому, що Миругині докази, бідкання, благання й жалі, хоч і як він, Терентій, співчував хлопцеві, не трималися купи вже хоча б з тієї простої причини, що хто дав кому право накидати іншій людині свою волю, та й потім, що міг він, Терентій, вдіяти з дівчиною, яка, — зрештою, цілком природно, — хотіла одружитися й здорових дітей? Таж хіба він сам, Терентій, не розумів цього ліпше, ніж будь- хто?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
