безробіття

Приклад 1:
— мимоволі промайнуло в Тадзьових грудях, розколовши мозок і серце, і тоді (адже саме тоді він і перехопив погляд Христа, і все зупинилося, і Тадзьо простояв кільканадцять життів, чи еонів, під час яких виникали й нищилися світобудови, — виструмовуючи перед Найвищим, аж поки немовлячий крик скаламутив йому душу, відтявши вмить змарнілого Тадзя від одвічного блаженства), і тоді й сталося те, чого Тадзьо и згодом не міг висловити жодним словом: у самому осередді його єства луснули перетинки, і звідти вдарило назовні джерело, з якого, наздоганяючи одна одну, вилушувалися на боки дедалі стрімкіші цівки, і тієї ж миті він зауважив над розп’ятими вгорі розвішену на цвяхах ще сиру, людську шкіру, яка від Тадзьового погляду збрижилася посередині й прочинилася дверима, і то (імовірно, з якоїсь законодавчої нагоди свіжо вихлястрованими крейдою) не якимись безіменними дверима, а тими важкими з чотирикутними, скринькоподібними заглибинами кожні півметра, дверима в уряді праці, куди Тадзьо ходив кілька місяців відмічатися на безробіття, однак тепер, вибалушившися на шкіру-двері, Тадзьо одразу збагнув: ці двері в повітрі, які є щойно зірваною людською шкірою, з котрої з лівого боку (напевно тому, що в тому місці спис поранив ребро) ще скапує сукровиця, — це його, Тадзьове призначення. Те, куди він має прямувати, і все тут напрочуд ясно й просто, він мусить лише запам’ятати цей знак, бож не виключене, що цей знак явлено йому вже востаннє, оскільки й Провидінню вривається терпець, і не попхатися куди інде, як це людина чинить на кожному кроці, в щоденному запамороченні безпомилково оминаючи двері свого призначення, що їх доля роздзяплює під самісіньким носом кожному створінню, хоча затурканий чоловік ухищається упхатися в життя зовсім не в ті двері, і тому така хурделиця й мете по землі, збиваючи розгубленого небораку з ніг, як тоді Тадзя над Гудзоном, коли він не міг втрапити додому, а тітка Степанида бігала по всьому Нью-Йорку, допитуючися, де подівся її небіж і чи хтось його бачив, бо саме в таку заметіль він здолає сісти десь на лавку трохи довше помріяти та ще й, не доведи Господи, замерзне, як двадцять років тому серед велелюдного міста, де й путніх морозів не бувало, замерз його шалапутний батько, а її, Степаниди, улюблений брат, крапля в краплю і вдачею, і зовнішністю викапаний Тадзьо, і другої такої втрати вона, Степанида, вже не переживе, бо Тадзьо їй дорожчий за рідного сина, котрого вона ніколи не мала, і він тепер у страшній небезпеці (це вона чує так само, як коли Тадзьо мало не помер на запалення сліпої кишки, попри те, що й тоді всі її переконували, ніби вона надто перечулена до всього, що стосується Тадзя, і її страхи — бабські вигадки), хоча коли Тадзьо вийшов з дому й помандрував уздовж Гудзону до Вашінґтонського мосту, світило сонце й ніщо не заповідало хуртовини.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”