Словник Української Мови
Буква
Властивість або стан, за якого відсутні гріхи, моральні провини чи порушення релігійних або етичних норм; невинність, бездоганність у духовному сенсі.
У релігійному, зокрема християнському, контексті — стан первісної чискоті та досконалості людини до гріхопадіння або стан, що набувається через спокутування гріхів та благодать.
У переносному значенні — повна відсутність вад, недоліків або помилок у чомусь (наприклад, у поведінці, творі, системі).
Приклад 1:
Упанішади поставили під сумнів твердження брахманів, буцімто лише жерцям доступна «виша істина», висловили впевненість, що наставником у релігійному житті може бути навіть безрідний, аби він лише мав відповідну підготовку, допускали безгріховність порушення станово-кастових обмежень та заборон. Саму варнову систему вони не відкидали, проте пов’язували належність особи до тієї чи іншої варни не з її походженням, а з моральністю та професією. — Невідомий автор