Словник Української Мови
Буква
А́ЙСБЕРГ, -а, чол. рід.
1. Величезна плавуча брила льоду, що відкололася від льодовика, значна частина якої перебуває під водою. Айсберги становлять небезпеку для судноплавства.
2. перен. Про щось приховане, невидиме ззовні, що має значно більший масштаб або значення, ніж виявляється назовні. Вершина айсберга проблеми.
Приклад 1:
Невольнича муза ~198 Реальність:мішаються всі язики мова честі з підлотою у вавілоні на ймення душа а немічне слово півправди висне з безкровних уст упівголос Реальність:скупий клаптик просвітку обдирає вона зі себе очі виколює обмацує зверху зі середини обмацує з уст спиває ледь теплий струмок зітхання зірок комариний писк обриває а шепче кожнісінькому нервові поза мною нікого солодшого з останньої ілюзії обкрадає плоттю чорною темрява Сон:відбери в мене сон спалах короткий відбери пам’ять про сон довгу на ціле життя дві в одному лиці дві у мому серці раз у шлюбнім вінці раз у терні Дванадцята сумна книжка 199~дві в одному лиці дві у мому серці списом не спи поціль кров здпід реберця дві в одному лиці дві у мому серці ніч серед дня ІНЦІ три ночі смерті пощо вмирати до смерті воскресни мерщій дві у мому серці дві в одному лиці встали з тлінної мерви встали з розп’ять мерці дві у мому серці дві в одному лиці дві в одному лиці дві у мому серці знов у шлюбнім вінці знов у терні Останнє благання:тільки догризти тверді кулаки сну висікається айсберг ранку зі синього холоду у вікні я не комашка у янтарі я у кризі в студеній брилі І. Калинець. Невольнича муза ~200 хто ти що добуваєшся пальчиком теплим подихом до мене не дай звікувати з інеєм на вустах з гіркотою у серці без ніжності в ночі ноче без ніжності ноче без ніжності ноче без ніжності Дванадцята сумна книжка 201~ÄÓز  ÄÎÐÎDz 1 я лежав у траві серед жовтцю заносив у літопис мандри хмарин і думав що вигадав нову релігію дух коханого голосу викликав з далекого краю мліло куце північне літо півкульбаби на землі і півкульбаби над лісом в пустелі співали живі піски відміряючи вічність і висла золота фатадморгана спеленале немовля світу дощі прицвяхували тіло вогню до каменю випещена водою довга змія водорослі одягала крила як чорний янгол і коли глина зіп’ялася на ноги в ногах вже росли ромашки і сарни то час всесильний осушив океан раптово остовпів перед сльозою відтоді ера метелика триває у цупкім бурштині метафори а вічні небеса нараз вмирають І. Калинець.
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”