аспірант

Приклад 1:
А втім, як тітка ухишалася давати собі з усім раду, дивувалися не лише свого часу батьки Сороки, а згодом і він сам, доповнюючи давні то осудливі, то схвальні навколишні розмови про тітку баченим перегодя на власні очі, адже тітка, як цим ше змалечку були заповнені його, Сороки, вуха, дійсно легко справувалася і з малою дитиною, і зі своїм невеликим, проте завдяки її прискіпливому наглядові й непопускальній руці, винятково хосенним господарством, провадженим на західній кшталт, встигаючи принагідно (на це тітка мала добрий нюх) провадити різні ґешефтярські операції на подобу борошняних орудків чи закупівель риби, а чи якогось вдосконаленого за кордоном млинарського устаткування, — операції, до яких тітка виявляла вроджений хист, шо йшов у парі з, не знати від кого, успадкованою ошадністю, аби не сказати скнарістю, відсутньою в родині Сорок, хоча тітка вряди-годи й розшедрювалася, як усі ті скупарі, шо, спритно приховуючи свій ґандж, час від часу дозволяють собі на дозовану нешкідливу шедрість (не виключене, шо кожен скнара уявляє себе шедрим розгреби добром), при тому яструбино пильнуючи власної вигоди, шо, самозрозуміла річ, й уможливлювало тітці до революції подорожувати до Італії й Англії разом із нянькою (єдиною обслугою, оскільки все інше тітка, на відміну від свого ледачого середовиша, вважала за непотрібні розкоші) й дитиною, з якої тітка покпала собі виховати емансиповану жінку, вільну від принизливих, нав’язуваних безмозким патріархальним суспільством, забобонів, — завдання, шо його тітці, попри соціальні струси навколо, попри втрату майна, а головне попри згаяну нагоду залишитися за кордоном (і тітка виявилася не до кінця залізною) ніби й вдалося завершити, бож смиренна, оснашена ґрунтовною освітою, й не дурна Серафима, здавалося, була на найкрашому шляху, аби втілити в життя дошенту переінакшені революцією материні ідеали, якби їй, Серафимі, на той час уже тридцятишестирічній прив’ялій дівулі, яку попри зовнішню емансипованість (коротко стрижене волосся, певну неохайність в одязі, навіть копи за НЕП-у можна було щось порядне придбати, а тітка, розглянувшися, не забарилася на новому терені відновити, звісно, дуже обережно, шоб не відбігти голови, досить вдалі ґешефтярські орудки, про котрі вона воліла ближче нічого певного не прозраджувати навіть йому, Сороці, і котрі їй згодом після навколишнього погрому, шо викосив Україну і шо від нього тітка своєчасно втекла до Алма-Ати, потягнувши за собою і його, Сороку, уможливили винайняти двоповерховий будиночок з маленьким садком, де тітка вперше ошелешипа його, Сороку, гнівним наріканням на покійну дочку, яку…), тримала на крицевому ланцюгу (взаємини дочки з матір’ю емансипації не улягали з тієї простої причини, шо тітці все мусіло коритися, це був єдиноможливий спосіб спілкування з нею, і дочка корилася б їй довіку), якби їй, Серафимі, не здибався Василь Коваленко, звичайнісінький кислоокий, та ше й вокулярений **аспірант** в Олександра Білецького, на три роки молодший від Серафими, нічим не привабливий топчій із задовгими руками й ногами, який на додаток до всіх своїх численних вад ше й заповзявся розмовляти з Серафимою огидною, наче з самих тільки «о» та «і», мужицькою мовою, котрої тітка не терпіла, дарма шо її власна російська мова, особливо як тітка сердилася, виразно прозраджувала підступне гакання, властиве не пише перелицьованим на російський кшталт хохлам, а й росіянам, шо довго жили на Україні, але тітка, як і більшість століттями методично відрубуваної від українського кореня й заради лакомства нещасного поросійщи- ної дрібної шляхти, міщанства й інтелігенції, мислила імперськими категоріями, байдуже — білими, червоними, царськими чи комуністичними, в рамках яких ні українського, вигаданого німцями, народу, цього мазепинського кодла, ні й поготів їхньої мови, чи то пак огидного покрученого діяпекту, надто відмінного від єдиноправильної російської мови, не передбачалося, і тому її, тітку, так і розпікав своїми безмозкими витівками і щодо української мови, витягненої зі смітника історії гробокопателями єдиної неділимої Росії, і щодо навколишнього переінакшеного світу, і щодо всього іншого цей миршавий, ну просто плюнути й розтерти! — недолугий, вахлакуватий зять, заради якого її, тітки, дочка, облишила наукову діяльність і з тваринним захватом пірнула в пелюшки, викликавши в матері непогамовану ненависть і до своєї злочинно невдячної одиначки, і до тричі проклятого зятя, ненависть, шо ані трохи не вшухла зі смертю зацькованої з усіх боків Серафими, котра померла, може, не так від пістряка, як від материної ненависти, шо нею тітка, защикнена у своїй волі, сліпо виштовхувала з життя власне чадо, уліпшений варіант якого тепер із непослабною енерґією намагалася поновно втілити в шестирічній онуці Оксанці, яку тітка, викравши від зненавидженого зятя і не поминувши нагадати розчавленому горем чоловікові, що упече його через впливових партійних знайомих на Колиму, якщо зять пробуватиме, покликуючися на закони, відібрати від неї, тітки, свою дитину, — яку тітка відразу ж перейменувала на Вікторію- Віку, мовляв, Оксаною випадає називати хібащо корову, а не її, тітчину, онуку.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”