апострофа

Це стилістичний прийом, за якого розповідь переривається, аби звернутися до конкретного слухача чи читача. Він може виражати різні риторичні відтінки та приймати різноманітні мовні форми: від повчання, моралізаторського нагадування чи прохання до догани, скарги, прокляття, благання або заклику до честі.

Також це стилістична фігура, що полягає у звертанні до неживого предмета, відсутньої або померлої особи так, ніби вона присутня й жива.

Окремою лексичною одиницею є апостроф — надрядковий знак у вигляді коми. Його ставлять після приголосної літери перед йотованим голосним, щоб позначити тверду вимову (наприклад: Лук’ян, бур’ян, в’янути, п’ять). Крім того, цей знак може вживатися на місці пропущеного голосного звука, як у рядку Павла Тичини: “Всіх панів до одної ями”.

Приклади:

Приклад 1:
Розділові знаки вживаємо відповідно до сучасних правил пунктуації, унормовано вживання апострофа, розділових знаків при прямій мові і т. ін. Новели та оповідання Синя книжечка Перша збірка художніх творів письменника вийшла навесні 1899 року в Чернівцях накладом друкарні «Руська рада» і складалася з невеличкої передмови і 15 новел (жанрове визначення «новела», як, зрештою, й «оповідання», вживаємо умовно, оскільки творчий набуток В. Стефаника з погляду геноло-гії дуже й дуже розмаїтий).
— Зеров Микола, “Камена”