ані

Приклад 1:
Я, наловивши риби, тільки виплив на плесо душогубкою, — хотів на той бік передатися, — а він вчепився цупко лапою за днище та й ані руш! Ще трохи — затопив би!
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
Кіммерійці, повиті ще Гомером у туман «Одіссеї»; чи були вони, спитаєте ви — чи був Гомер, запитаю я; про Кіммерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її «батьківщиною мли і смерчів»; скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи самого Зевса, і тому живуть у повстяних будах на возах; іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію; арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів, адже мають лише одне-єдине око посеред чола і вічно воюють з грифонами за золото; таври, в яких бичачі й цапині голови, і неври, кожен з яких раз на рік протягом дня буває вовком; амазонки, що не мають правого перса, аби влучніше стріляти з лука, і сармати, яких ці амазонки породили після повальних злягань зі скіфами; андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають правди ані законів; амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем; мелянхлени, що ходять лише в чорному; савдарати, цілком тотожні мелянхленам, однак, за іншими джерелами, більше схиляються до язигів, саїв, тісаматів та роксолянів; з остан­ німи не плутати ревксіналів ані розомонів, ні, тим більше, койстобоків, що вславилися грабунками на Балканах, через що їх порівнювано з бесами; тим часом карпи дали назву Карпатським горам, хоч на той час ці гори йменовано або Певкінськими, або Кавказькими — що кому більше подо­ балось; аґатірси, які співали замість говорити; даки-задаваки і гети-невмираки, що справді пізнали таємницю безсмертя і тому більшість із них живе донині; бастарни, від яких розвелися ґоти, скіри, ґерули, руґи, вандали, тайфали, гепіди, уруґунди, вони ж бурґунди, — та інші бастарди; натомість усіх їх було розвіяно гуннами, що прийшли з неіснуючих 209 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ пустинь, де спали по шию в піску, і пішли в неіснуючі ліси, де сховала їх буйна зелень; дорогою на захід вони підкорили всі інші народи, котрі їм траплялися, включно з фанезійцями, що жили на затонулому нині острові серед Озівського моря, мали по п’ять сажнів зросту, мармурово-білу шкіру й такі великі вуха, що могли обгортати ними в час негоди свої тіла, однак було їх надто мало — всього восьмеро; слідом за гуннами пронеслися на степових кобилицях кутургури та онугури, хоч інші кажуть, ніби унугури, утургури і унугундури; анти, вони ж венети, чи то пак пелазґи, докотилися під іменем етрусків аж сюди, на північ Італії, хоч я й не претендую на те, ніби Венеція — прадавнє українське місто; проте все це пішло прахом після вторгнення аварів (то була справжня аварія! ), за якими потяглися знову і знову потоками варварів усілякі булґари, хозари, чорні клобуки, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці — і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних, загадкових і досі не названих автохтонів, з якими нарешті виринаємо із небуття десь так аж у IX ст., коли-то зграя скандинавських пройдисвітів надумала об’єднати всю цю безголосу спільноту, всіх цих древлян, дулібів, кривичів, дреговичів, уличів, тиверців, полян, хорватів та «чюдь білооку» в єдину державу, очолювану ними ж, себто двома-трьома норманнами, затятими пияками і розбійниками, котрі навіть і слова не знали по-тутешньому, а самих себе йменували «руссю».
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
На втіху Федора в нього таки знайшлася запасна пара взуття, хоча він засадничо не тримав зайвого манаття, пам’ятаючи одвічну істину: від кожної зайвої речі в помешканні заводиться лукавий, перетворюючи гостинну людину на скнару й відлюдка), бож Безручко відтоді, як прилучився до категорії бездомників, ані належно не відживлювався, ані не дбав про найконечнішу гігієну (і це колишній аж до педантизму чистун Безручко, що жартував, мовляв, тепер замість геєнни вогненної вірять у гігієну); адже минулого разу Федір привів до себе маячного, викачаного в болоті Безручка, який кілька разів, — Федір уже й не пам’ятав, як часто, непритомнів в Англійському парку, переносячи на ногах крупозне запалення легенів, аж поки його (не інакше як на терміновий знак Провидіння) подибав Федір і мало не силоміць затяг до свого помешкання, викликавши Ярця Турчиновського, аби той дав Безручкові кілька рятівних іньєкцій й проінструктував, як лікувати хворого, бо Федір тоді справді наївся страху, що Безручко вже не прийде до тями, — а пригадавши про ванну для Безручка, Федір похопився, що «Під зеленим розмарином» чекає на нього Марійка, про яку він зовсім забув, оскільки вони домовлялися ще минулого тижня, а за цей час після наглої смерти Романа Онуфрієнка, з котрим Федір ще напередодні у Штарнберзі ловив рибу, спливло стільки води, наче розмова з Марійкою відбулася кілька років тому, коли він ще мріяв, що Марійка погодиться стати йому дружиною, заради якої він ще сьогодні, попри II придуркуватого Андрія (Хіба це чоловік? Цей горе-шалапута, в якому лише Марійка могла угледіти особливі людські якості!)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”