Словник Української Мови
Буква
А́да, іменник жіночого роду, власна назва.
1. Жіноче ім’я іншомовного походження.
2. У міфології та деяких релігійних уявленнях — пекло, потойбічне місце страждань (зазвичай у формі «а́д» або як складова частина власних назв, наприклад, у літературних творах).
Приклад 1:
Ю.А Грудень 1994р- (1) її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я сиджу в їхньому «альфа ромео», припустимо, що це «альфа ромео», і ми мчимо автобаном з Мюнхена у Венецію.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 2:
Отже, поки Ада виводить Перфецького по галі, знайомлячи з товарист вом, наш бородань рухається невхильно уздовж прецікавого столу з напоями й зимними перекусками, налягаючи на гощення безпосередньо під величавим образом «Зашлюб- лення Діви», красно зрихтованого пензлями Якуба Тінторетта, славного в XVI віці артисти-маляря. Подивились на нього та на образ — і в порядку, рушимо далі, слідом за правдивими героями оповіди.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 3:
Ада лаялася відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше ми не мордувалися б тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими повіями, від яких нічого не дізнаєшся, от тільки чи паскудна дикція, чи діялектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиною — невідомо. У кінці тиради виникало маґічне слово-запитання «capito?» 1, і ми, так нічого й не додувши, обламувались, кивали головами і казали «grazie» 2.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”