однолітка

Приклад 1:
Ну, вряди-годи він і справді вдавався до, звісно, не надто голосних нарікань, мовляв, нехай вона, призвідниця ускладнень у його житті, чує й знає, що він, Лужний, бачить її витівки, які походять, може, не так із вищих каналів Провидіння, як радше з її власної ініціативи, тільки від цих нарікань анічогісінько не мінялося, а коли він, Лужний, раптом лід впливом кепського настрою й собі затинався, силкуючися уламати її лригадкою, що вона — його доля, а тим самим, ніби зобов’язана йти йому на руку, а не збиткуватися над ним, то навіть і гіршало, бо тоді на нього починали сипатися прикрощі й лиха звідусіль, і йому нічого не лишалося, як за таких обставин дійти єдино прийнятного висновку: йому, Лужному, нема жодного сенсу розтринькувати енерґію на війну з вітряками; якщо вже його доля така принципова і їй з якихось там вищих міркувань ніяк не випадає звільнити його, Лужного, від гри в шахи з Мироненком, то хай їй біс, він, Лужний, довіку гратиме в шахи з Іваном Харитоновичем, про справжню причину гри в які, крім Івана Долинника, тодішнього Володьчиного нерозлийводою приятеля- однолітка, ніхто й не здогадувався. Звісно, він, Лужний, не мав цілковитої левности, щодо того, як глибоко Іван зазирнув у його, Лужного, справжні взаємини з Мироненком, хоча йому здавалося, ніби Іванові відомі й найменші подробиці, байдуже, що про них він, Лужний, жодній людині не прохоплювався і словом, а вже, очевидна річ, малолітньому хлопчиськові й поготів, бож Іван був на якихось чотирнадцять років молодший від нього, Лужного, і ледве чи випадало йому, Лужному, супроти Івана дорослому дядечкові, заводити аж такі поважні розмови з смаркачем, котрому ледве сповнилося тринадцять, дарма що за Іваном вже тоді ширилася слава замудрої, як на свій вік, дитини, що, незбагненно чому, дружила з Володькою Мироненком, щоразу дивуючи його, Лужного, що спільного можуть такі різні вдачі, оскільки він, Лужний, не подибував і всташому віці, поминаючи дітлахів, двох приятелів, які більше різнилися б між собою, почавши хоча б від того, що Іван Долинник, майже до свого повноліття, просто таки панічно боявся води, яку Володька ще змалечку обожнював.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”