одинак

Приклад 1:
— будують нехай і комуністичну, але, мовляв, українську державу, і він, Левко, мусить активно допомагати своєму багатостраждальному народові після тристалітнього небуття стати на власні ноги, думка, від якої Мусієнко, як це він казав Ковжунові, не годний уже був дихати в Празі, що робилася йому дедалі осоружнішою, хоча до останніх днів від’їзду на Україну він, властиво, жив і дихав альхемією, котра дивовижним робом (а втім, може, Левко дещо й замовчував) в’язалася з відбудовою незалежної України і Левковим поверненням додому, попри те, що Ковжун ніяк не міг второпати, який взаємозв’язок між добровільною репатріяцією в пащеку Молоха й альхемією, котрою Левко марно натинався запричастити й Ковжуна, намовляючи його спільно вдатися до пошуків філософського каменя, що його вже нібито видобув професор Покиньчереда, який, мовляв, демонстрував перетворення металів перед Левком, котрому тоді (а Левковим словам Ковжун і вірив, і не вірив), як виняток, уділено цю ласку завдяки його, Левковим, винятковим зацікавленням і заглибленню в альхемію, що й послужило йому, Мусієнкові, привідним пасом до Покиньчереди, бож професор ніколи до себе нікого не запрошував, і тому ніхто в Празі не знав не лише, де він, Покиньчереда, живе, а й чи він одружений чи одинак, бідний чи багатий, а його, Левка, професор запросив до своєї пишної, захованої за старими фасадами на Йоржинській вулиці ліворуч, біля чорної башти, вілли, устаткованої під альхемістичну лабораторію (хоча Ковжун часто бував на Йоржинській вулиці й після Левкових оповісток заглядав в усі ворітниці поблизу Чорної башти, проте ні разу не зауважив там професорової вілли, з піччю-атенором), де Покиньчереда нібито Два рази в присутності Левка перетворював навіть не оливо, а звичайнісіньку заржавілу бляху на щире золото, а це перетворення нешляхетного металу на шляхетний означало тільки одне: Покиньчереда був власником філософського каменя, а отже й еліксиру вічного життя, — твердження, що його Ковжун пригадав майже п’ятдесят років пізніше на Кельнському вокзалі перед відвідинами Череватенків, бо коли, підвівши очі (тієї самої миті Ковжун шкірою відчув, як на нього хтось пронизливо дивиться), він побачив два кроки від себе професора Покиньчереду, що теж, як і Ковжун, відірвав погляд від розкладу потягів до Парижу, Ковжун з подивом ствердив (і тоді, власне, з новою силою й ворухнулися в ного мозку Левкові розповіді, давно пущені в непам’ять), що за ці Р°ки (майже півстоліття!) професор не постарів, а наче відмолодів, 1 коли, втішений несподіваною зустріччю, Ковжун, який не сподівався подибати професора в живих (бож ходили чутки, що його після війни замордували в Празі радянці, а він, виявляється, вижив та ще й тепер жартував, бачачи, як на нього вибалушується Ковжун), запросивши Покиньчереду до ресторану, що виходив скляними дверима впритул до сходів собору, куди Ковжун ще збирався потрапити на вечірню відправу, спитав, яким це робом професор так молодо тримається і чи це, бува, й справді на нього так діє еліксир вічного життя, як це про нього подейкували в Празі, то професор зареготав, а тоді, глипнувши на Ковжуна й ніби трохи вагаючися, з усмішкою докинув, мовляв, це тому, що він, Покиньчереда, працює по шістнадцять годин на добу й не має часу, коли старіти, оскільки йому треба ще сяку-таку дещицю залагодити на цьому світі, зокрема те, що інші пінтюхи згаяли, — це, так би мовити, одне, а друге — ще простіше, тобто нехай Ковжун не думає, ніби він, Покиньчереда, так дуже й старший від нього, між ними, властиво, як це він, Покиньчереда, пригадує, різниця пише якихось п’ять, ну, може, сім років, але за молодости, як це, зрештою, не відмовиться Ковжун засвідчити, він, Покиньчереда, носив бороду, аби не надто вирізнятися серед поважних, здебільшого літніх колег, тому що він, Покиньчереда, мавши двадцять два роки, подібно до Грушевського, став професором, і якось не випадало в товаристві статечних добродіїв виглядати несолідним свистуном, а тепер, коли всі молоді хлопці повідкохували собі буйні бороди, він, Покиньчереда, який ніколи не любив бороди, вирішив голитися, і тому Ковжунові тепер здається, ніби, замість старіти, він, Покиньчереда, помолодшав: — пояснення, котре, звісно, аж ніяк не пояснювало професорового відмолодження вже бодай тому, що він виглядав на сороківку, а йому мусіло б бути добре за сімдесятку, коли не вісімдесятку, проте Ковжун і не наполягав на докладнішому виясненні, адже якщо професор не бажав чогось уточнювати, — а який писаний чи не писаний закон велів йому розкривати перед Ковжуном свої карти?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”