рясно

Приклад 1:
а хіба українці не вороги радянської влади й не бандюги, котрих треба до ноги вистріляти вже за одне те, що вони, нацгади, не дмухнули, як один, слідом за важкосальними сідницями партійних медальоносців до Азії, куди лагодилися, востаннє навівши кривавий порядок, плітувати й державні носії пролетарського світла, які пустили автоматну чергу по світлій (тітка завжди ходила в світлому) спідниці диверсантки, хоча сусіди, що збіглися на стрілянину, побачивши, як тітка Настя, поранена розривними кулями поверх колін в обидві ноги, повзає по закривавленій траві, благаючи, аби її дострілили, не вичікуючи, заки з неї вицебенить остання кров, чого вгодовані представники найгуманнішого ладу в світі, звісно, не вчинили, воліючи бадьоро спостерігати, як жертва конає, — хоча сусіди з усієї околиці пробували запевняти державних убивць, що тітку Настю тут кожен знає, як облуплену, і що вона не шпигунка й не диверсантка, а давня мешканка Куренівки, мовляв, як ще зараз тітку відвезти до Куренівської лікарні й зробити переливання крови, це, може, поранену ще врятує, проте на ці дрібноміщанські зауваги розвор із надто ревних уболівальників з-поміж публіки серпоносні пильнувальники пролетарської влади гаркнули, аби всі негайно розійшлися, інакше їх тут же притягнуть до найсуворішої відповідальности за потурання німецькій шпигунці, оскільки вони, енкаведівці, око й руки єдиного неділимого Радянського Союзу, ніколи не помиляються й самі знають, хто шпигун, а хто ні, бувши управнені ліквідувати ворожий елемент, витягаючи його з усіх закамуфльованих шпар, а тут навколо й так самі шпигуни, бандюги й буржуазно-націоналістичні недобитки, які тільки й чекають на прихід німецьких орд, що сюди ніколи не прийдуть, бо цього ніколи не допустить партія й уряд на чолі з рятівником людства Йосифом Віссаріоновичем, а задля цього й треба нещадно прочищати, зокрема український народ, котрий, хоч і скільки його годуй, усе в ліс вовком дивиться, прочищати саме від таких, як оця небезпечна шпигунка, що замаскувалася личиною звичайної собі корінної обивательки тітки Насті, — у ґвалтовну смерть якої він, Коновченко, довго не міг повірити, дарма що коли він, утікши з німецького полону й підлікувавшися на селі від дизентерії, повернувся до Києва, сусіди, в котрих він розпитував про тітку, повели його нате місце, де замордовано жінку, байдуже що він, Коновченко, і без сторонньої допомоги одразу впізнав би те місце з тієї простої причини, що той кусень землі, завбільшки з велику кімнату, попри дощі, морози й спеку, спричинені зміною пір року, назавжди заріс синьою, подібною до людських жил, і вищою на добрі дві долоні від стебел навколо, неймовірно хвилястою, запашною травою, упавши в яку, він, Коновченко, кілька днів плакав, як мала дитина, щоб потім на те місце ніколи не повертатися, бо коли він, здавалося, виплакав усі сльози (адже тітка Настя була йому не лише за батька й матір, а й живим уосібленням добра, людяности й справедливости, а цим самим ніби й усім українським народом, дедалі лютіше упосліджуваним, а тепер навіть і рідною землею, на котрій він сидів, проливаючи сльози), йому здалося, ніби тітка Настя, відгорнувши набік гусячі перетинки між живими й мертвими, по- давньому похукала йому світлом у саме серце на знак, що добро невмируще і що людині не вільно аж так розпачатися з горя, слізьми однак лихові не зарадити, та й потім вона, тітка Настя, скрізь, де треба, як, зрештою, й усі ті, що, бувши колись людині близькими й дорогими, ту людину все життя супроводжують на певній віддалі, — ітиме назирцем за ним, Івасиком, її, тітки Насті, більш ніж рідною, дитиною, і, властиво, відтоді, як тітка Настя востаннє легенько поторкала йому, Коновченкові, нутро, в ньому наче повернувся в інший бік якийсь важелець, внаслідок чого йому (чомусь саме йому, а не комусь іншому) почали звіряти, інколи навіть незнайомі люди, різні таємниці й жалі, питатися порад чи просто виливати наболілу душу (щоправда, таке йому, Коновченкові, вряди-годи траплялося й раніше, проте ніколи так рясно, як після тітчиної смерти), і такі сповіді йому, Коновченкові, доводилося вислухувати не лише в Києві, Проскурові чи Львові, а й перегодя (і то найбільше) в таборі полонених у Беллярії, де він, Коновченко, намагався щиро потішити кожного, хто до нього звертався, на собі звідавши, як лікує співчутливе слово найглибші рани, коли одна людина іншій щиро бажає хоч рісочку добра, і тому йому, Коновченкові, й не повертався язик сказати, мовляв, чоловіче, йди собі геть і не питайся, що тобі робити, бо я не душпастир і хочу від чужих клопотів святий спокій, якого він, Коновченко, ніколи не мав би, якби не погоджувався вислухувати всі ті незчисленні жалі, страхи, а то й просто теревені, пересипані нісенітницями, які часто виявлялися пересторогами, що випадково застрягали в проціджу- вальній сітці свідомости, інколи не на жарт розпікаючи людину й змушуючи її шукати розради в першого-ліпшого чоловіка, що ним мимоволі ставав він, Коновченко, байдуже, чи це приключалося йому 43-го року на вдкзал і в Проскурові, коли до нього, Коновченка, раптом підсів висповідатися в убивстві власної жінки літній, досить пристойно одягнений подорожній, який пояснив поспіх свого зізнання тим, що в нього лишилося обмаль часу, оскільки за ним женуться суходільні піраньї на коліщатах, звук котрих він уже чує, й червоні щурі, які мають його живцем з’їсти, — а чи дещо перегодя у Львові, Закопаному, Фельдбаху, чи, нарешті, сорок п’ятого року в Беллярії, коли до нього, Коновченка, зверталися за порадою хлопці на подобу Євстафія Кобця чи Петра Сипка, який, невдовзі після Прокопової бійки зі смертю на беллярійському базарі, височивши його, Коновченка, насамоті, приступив до нього, благаючи не гніватися, що він Сипко, турбує його в досить делікатній справі, і, перш ніж він, Коновченко, встиг розтулити рота, заходився йому викладати, як він, Сипко, потерпає від мари, яка затялася звести його в домовину, хоча копи вголос про все це докладно розповісти сторонній людині, ці жахи можуть видатися не тільки не страшними, а й сміховинними, що, однак, ані трохи не улегшує справи, просто тому що він, Сипко, від цих, комусь, може, й смішних, а для нього нестерпних марінь, ледве панує над собою, а причина цього дедалі фатапьнішого непанування над собою те, що вже понад тиждень йому, Сипкові, щоночі сниться його покійна бабуня, яку він дуже любив і яка йому після її тихої смерти ніколи не снилася, і от тепер його, Сипка, чомусь огортає непоясненний жах, аж він не годен продихнути, й крижана млість, звісно, не від того, що йому сниться покійна бабуня, котра раптом, не знати чому, мала б заподіяти улюбленому онукові якесь зло, якого вона, ясна річ, ніколи не заподіє, а від того, що бабуня, його, Сипка, кохана бабуня, щоночі розповідає йому ту саму казку, котрої вона за життя йому ніколи не розповідала, і від тієї казки його проймає несусвітенний жах, дарма що в тому, що він, Сипко, чує й бачить уві сні, ніби нічого страшного не діється, тобто він, Сипко, просто й сам не добере, звідки той страх у нього береться і чому та казка, що її він, Сипко, ось уже тиждень щоночі снить, так його валить із ніг, хоча він, Сипко, мірою можливого, намагається взагалі не спати, що, звісно, йому кепсько вдається, бо щойно він на секунду скліпить повіки, як одразу ж чує голос бабуні, котрий ніби входить у нього, Сипка, розливаючися по тілу, однак не з’єднується з ним, а наче простує крізь нього далі, тягнучи за собою прозорі плівки його, Сипкової, душі, крізь які бабунин голос видмухує одне й те саме видиво, а саме: він, Сипко, стоїть на ґанку й дивиться на дорогу до лісу, що з нього виходить мандрівник і каже: «Добрий чоловіче, зроби мені велику послугу, прибережи до вечера ось це яйце, і я тебе щедро винагороджу». Він, Сипко, бере в руки легеньке яйце, але щойно мандрівник зникає, воно напивається таким тягарем, що він, Сипко, не годен втримати його в руці, яйце скочується на підлогу й розбивається, а його, Сипка, огортає жах, що він чинитиме, копи прийде власник вимагати назад своє добро.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— країни, безнадiйно неприналежної до нервової мережi, що рясно оповиває планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ганглiї портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шеремєтьєво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате — рух, зате — вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось‑ось дожену, вчеплюся в загривок! — а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук моїх пiдборiв з‑пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, єврейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя країна, країна, в яку я, пiсля всього, — вернуся, авжеж, i дарма мої добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаної мови, а ви згадайте про мене в “The Review of Literary Journals”, еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про українську лiтературу в “PartisanаReview” була не зовсiм дурна, її помiтили, на неї — овва!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Колись, i нестак‑то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнак‑шi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й з по‑школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжу‑ваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере‑митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з‑пiд нахмарених брiв, старанно, “на мокро” зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiр‑цi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато‑рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, — це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював — i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, — якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, — помалу‑малу стесує з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсної — Божої‑таки? — горорiзь‑би: все лишнє пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчу‑ються — очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу — страшний i спитуючий, — що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”