орючи

Приклад 1:
А допитувався він так наполегливо з тієї простої причини, що йому, Гаврисеві, йшлося, звісно, не про ті, до найменших закутин знані з Худьових розповідей печери: Вітрову біля села Коралівки, де Худьо провів дитинство до тієї днини, коли його батько, заможний господар, який і слухати не хотів про синові забаганки вчитися, готуючи старшого сина на ґазду, ставши свідком, як його замріяний Тимофій, орючи, заїхав на сусідове поле, не постерігши межі, відбатожив свого непутящого нащадка, аж той пролежав, не підводячися, півтори доби, а тоді, впакувавши на полудрабок власну кров, що не мала жодного потягу до землі і тому ніколи й не могла бути добрим господарем, сам відвіз сина до міста, звідки Худьо вже рідко приїздив додому, хоча так само, як і раніше, опинившися на селі, одразу ж біг оглядати печери, свої, як він висловлювався, єдині, справжні посілості, — Вертебу чи Млинівську, де, як це Худьо роз’яснював Гаврисеві, викладаючи йому свою теорію печер, він, Худьо, вперше збагнув (не виключене, що цьому деякою мірою сприяло й те, що він заблудився був у ґалерії, з якої два дні не міг знайти виходу), що найдовші, найсліпучіші й найстрашніші печери пролягають не у вапнякових породах, а в людській свідомості, — з чим Гаврись одразу ж погоджувався ще тоді, коли Худьо вперше заговорив до нього на цю тему, подибавши в Гаврисеві відданого прихильника, який на власну руку почав користуватися Худьовими розповідями про печери, як гороскопом, а про ті мандрівні, як піски, печери, котрі, за Худьових визначенням, щомиті виникають у людському мозку, підміновуючи або, навпаки, оновлюючи культури й перебіг світових подій, від чого, самозрозуміла річ, залежала не лише доля всього людства, а й Гаврисева, і тому він, Самійло, й мусів тепер докладніше розпитати Худя, аби використати найсприятливішу констеляцію, згідно з якою майбутнє пливло б не диким самопливом, а бодай згрубша окресленими берегами, бож Худьові розповіді про печери, крім Прояснювати мозок, сповнювали його, Гаврися, ще й подиву гідною певністю: те, що він чинить, доцільне, а саме такої певности він тепер і потребував, перш ніж ступити на путівець, в кінці котрого То звабливо, то загрозливо бовваніла Оксана Несійжито з двома малими дітьми, Устимом і Денисиком, які зовсім не боялися чужого дядечка й наввилередки квапилися, солучи, видряпатися гостеві на коліна, щоб спробувати відірвати йому, Самійлові, вухо, хоча досі Гаврись і в гадці не мав одружуватися, та ще й з удовицею, нехай і привабливою, наче йому забракло гожих дівчат, — тільки Віктор Платонович ніяк не давав Худьові зосередитися, бо саме тоді, як Худьо його нарешті сяк-так уговтав і на втіху Гаврися заговорив про печери, — саме тоді й виявилося, що Віктор Платонович, гарцюючи, загубив дві задні підкови, без яких він, мовляв, не годен стулити й кроку, адже як він і далі ходитиме по клятій бруківці без лідков, він собі до щиколотків позбиває ноги, а що ноги — не молочні зуби, на місці котрих відростуть нові, ліпші, то він, Віктор Платонович, довіку лишиться калікою, чого, звісно, ні Худьо, ні Гаврись не могли допустити, а трму серед ночі й заходилися шукати по всій Празі коваля, якого врешті-решт у глухому завулку десь на околиці таки знайшли й безнастанним гупанням у двері змусили підвестися з ліжка та відчинити кузню; проте коли коваль, трохи прочумавшися, зауважив Віктора Платоновича, він зчинив крик, що до нього привели сатану й відмовився впустити їх до середини, попри наполегливі благання, а тоді вже й погрози Худя й Гаврися, котрим чи не довелося б так і відійти, нічого не домігшися, якби Худя не осяяла рятівна думка спонукати Віктора Платоновича аж тричі перехреститися, аби нетямущий Гефестів нащадок повірив, що їхній приятель не сатана, а таки Боже створіння, після чого переляк коваля дещо влігся і він усіх трьох впустив до кузні і навіть розпалив горнило, але, глянувши на перекошену модну краватку Віктора Платоновича, тут же пожбурив геть від себе обценьки й заявив, мовляв, ліпше йому зараз упасти трупом, ніж підковувати коня, котрий, не знати, чи кінь, чи людина, що вже сама собою надто підозріла обставина, внаслідок якої його, коваля, ще, бува, притягнуть до кримінальної відповідальности, а він, як це на його місці вчинив би й кожний, не бажає собі додаткових клопотів, — відмова, котра однак не завадила справі, оскільки Гаврись, який ще малим кохався в конях, разом з іншими сільськими хлопцями випасуючи й вартуючи норовистих тварин, хоч і давно відбіг практики, досить вправно набив Вікторові Платоновичу підкови, і, коли вони утрьох уже в доброму настрої вийшли з кузні, їм услід ще довго дивився коваль, котрому Віктор Платонович, перше ніж зникнути за рогом, а головне, воліючи підбадьорити надто полохливого сараку дещо суттєвішим свідченням, аби остаточно унедійснити сумніви, чи нічні відвідини в кузні трьох друзів йому не привиділися від зайвого келішка чи поганого сну, помахав рукою і. грімко заіржавши, залишив на брукові купу кінських кізяків, до яких наступної днини коваль водив усіх сусідів, схвильовано оповідаючи про свою нічну пригоду, хоча з кінських кізяків, звісно, не видно було, що їх залишив кентавр. Кентавр, завдяки витівкам якого Гаврисеве парубоцьке життя, хоча доти Гаврись мужньо дотримувався думки, що він не надається до подружжя, й з’єдналося з Оксаною Несійжито, тому що коли він, Самійло, просив Худя докладніше розповісти про печери, аби з них виснувати належні напрямні щодо його, Гаврисевого, майбутнього, Віктор Платонович своїми безугавними вибриками й балачками настільки заважав йому, Гаврисеві, зосередитися, що з тих уривчастих Худьових оповісток про печери йому, Самійлові, і здалося, ніби йому, хочби й що він чинив, не оминути одруження, яке його досить швидко майже цілком відучить не лише від частих відвідин «У медвідку», а й від нічних прогулянок з Віктором Платоновичем, властивим призвідником Гаврисевого одруження, ба більше — віднині він, Гаврись, зустрічатиметься зі своїм чотириногим приятелем не «У медвідку», а в Худьовому помешканні чи (немисленна річ) у себе дома, оскільки Віктор Платонович чомусь панічно боятиметься Оксани, і, попри Самійлове вмовляння, що Оксана йому, кентаврові, нічого лихого не заподіє, від наближення її кроків стрімголов виплигуватиме крізь вікна, спричиняючи збитки й завдаючи собі потрощеними шибами численних, хоч і не значних, поранень, — а лише вряди- годи в Коловратському саду, куди він, Гаврись, водитиме спочатку Устима й Дениса, а потім і народжених одне за одним Івасика, Володимирка та Віруню, які їздитимуть на спині Віктора Платоновича, про що згодом не раз згадуватиме Устим, котрого Віктор Платонович, який усій малечі дозволяв ходити собі по голові, уже тоді вирізняв з-поміж решти особливою увагою чи не тому, що Устим, як найстарший, котрий серед Несійжито- Гаврисевого дріб’язку першим вбивався в колодочки, завжди благав няньку-скакуна повторити казки про море, зокрема Чорне (казки, що їх Віктор Платонович не розповідав, а викрикував під час чвалу і що, не виключене, саме тому й надихнули Устима перегодя На морську кар’єру, бо, вже вигарцьовуючи на Вікторові Платоновичу Коловратським садом, Устим, котрому спина його няньки- вкакуна вперше дала відчути посмак морської хвилі, назавжди полюбив морську стихію, до двадцяти двох років бачену лише в калюжах, у Молдаві та в Карпатських потічках), і оповістки про Участь Віктора Платоновича разом з Петрусем Саламахою у визвольних змаганнях, що й повели Гаврисевого запального пасинка просто з гімназії до криївки, де не лише хлопці з навколишніх сіл і містечок чи, як він, Устим, народжений у Празі, а ентузіясти, молодші й старші, з усієї «нашої не своєї землі» боронитимуть самостійність України, на яку імперсько вищирився червоний єдинонеділимний молох, винищуючи поспіль живе й мертве, аби воно не нагадувало про людську гідність та про історичну пам’ять українського народу, призначуваного на безслідне знищення в російській цементомішалці, рятуючися від котрої люди й ішли до криївок, звідки Устимові, єдиному недостріляному з-поміж його товаришів, поталанить вирятуватися з допомогою Віктора Платоновича, який тяжко пораненого, маячного Устима винесе з Карпатських лісів аж до Польщі, до Микити Капія, чи то пак «Сокола», їхнього зв’язкового, що за місяць, завдяки деяким лікарським знанням Сергія Капустянського, підлікує хлопця, організувавши йому нові папери, а тоді, коли й там уже горітиме земля під ногами, намовить у Ґдині норвезьких матросів узяти Устима за ноги й руки, наче ущерть п’яного їхнього дружка, який у порту перебрав оковитої, внести тим робом на їхній корабель і заховати в кочегарці серед коксу, аж поки теплохід увійде в норвезькі територіяльні води, хоча й там ще дві години капітан корабля радитиметься по радіо з вищими чинниками Осло, чи заради спокою не повернути надто пізно виявленого втікача радянцям на розшматування як державного злочинця, замість надавати йому політичний притулок у Норвегії, куди Устима (оскільки він одразу ж заявив, що живим не дасться в руки червоних єдинонеділимних катюг, які винищують його батьківщину) на врешті-решт прокабльований дозвіл таки впустять і після року праці дроворубом біля Тронтгайму дозволять вписатися, а тоді по шістьох роках і закінчити, щоправда не в Норвегії, а в Англії, морське училище з патентом капітана в кишені, що й відкриє нарешті йому, Устимові, шлях до всесвітнього океану, по якому він два рази контрабандою возитиме Віктора Платоновича, оскільки ніхто не погоджувався оформити людино-коня законно, не знайшовши для нього відповідного графіка, попри те, що Устим пробував, — звісно, без відома Віктора Платоновича, який не зрозумів би такої обтяжливої дріб’язковости й тяжко образився б, — пробував занести кентавра до рубрики циркових атракцій на подобу сіамських близнюків, жінок-зміїв, дітей з двома головами, песиголовців та інших див (зрештою, коли Устим перевозив цирк імени Річарді до Венесуелі, то хіба він сам не бачив величезної бал ії.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”