охоронний

Приклад 1:
Властиво, це був навіть не удар, а сильний, подріблений на тоненькі пругкі цівки різної довжини, дотик чогось, чого він, Тарас, наче давно очікував, і однак воно застукало його зненацька, бо коли він, Тарас, угледів перед собою мосяжну браму з кованих бадилин і густо впелюсткованих літер, що творили окремі цілком зрозумілі слова, як, приміром, «піти», «нехворощ», «сіті», «видовжити», «яблуко», «світати», «ялівець», «пемза», попри те, що він, Тарас, навіть удруге пробігши очима зображене, не схопив сенсу, що все те бодай приблизно мало б означати, — його опав неспокій, подібний до удару, й навіть не передчуття, а майже цілковита певність, що він, Тарас, переступає поріг, де його очікує випробування, до якого він ще не готовий, дарма що він не уявляв, ні чого воно його так бентежить, ні взагалі що то за випробування, яке, властиво, почалося ще перед вечерею в середущій кам’яниці — на одній із вісімок-доріжок, освітлюваних знизу огіркоподібними ліхтариками серед підгирених кущів, коли, йдучи разом з Анатолієм слідом за тіткою, що запропонувала їм трохи оглянути садибу, він, Тарас, спіткнувшися на рівному, втелющився в місяцеподібну заглибину з водою, мало не поламавши ніг і до сідниць замочивши штани, які разом із плавками довелося скинути й повісити на бальконі сушитися, аби не заляпати паркету й не попсувати м’яких, обтягнених блакитним дамастом, стільців, а самому, на тітчину наполегливу спонуку, завинутися від пояса до щиколотків волохатим купальним рушником, хоча він, Тарас, і пробував відмовитися від спільної вечері, й сідати за стіл, де це випробування щойно ввібралося в колодочки, бож він, Тарас, пильнуючи, аби з нього від наглого поруху не сповз рушник, саме існування якого порушувало його, Тарасову, рівновагу, з огляду на невідповідність свого виряду у цьому надто пишному сальоні, дарма що тітка казала, аби він, Тарас, почував себе, як дома, — так старався, якомога невимушено триматися, що від цього зусилля ненароком відірвав вушко від розмальованої пастушками в кринолінах чашки й, відрухово ловлячи пошкоджене горня, аби воно не гримнуло на підлогу, наче йому з ребер від несподіваного вихиляння висмикнулося кілька зайвих рук, які досі в сплесканому вигляді таїлися під пахвами й тепер діяли на власний розсуд, змахнув зі столу тістечка у виплетеному з роззолоченої порцеляни триніжковому кошику, незчисленні кусники котрого вкрили паркет і блакитний килим, наче він, Тарас, розбив не кошик, а порцелянову колону, а коли він, Тарас, — що кожен так само вчинив би на його місці, — рвонувся підбирати уламки дорогоцінної порцеляни, забувши про рушник, — той, — як це завжди стається в подібних випадках, — не забарився впасти зі стегон та ще й добряче відлетіти набік, бож він, Тарас, поспішаючи й тієї миті цілковито забувши, що його плавки й штани сушаться на бальконі, копнув щось, що плуталося під ногами, не усвідомивши, що то і є охоронний рушник, — до чого, звісно, приклав пальців нечистий, аби він, Тарас, посвітив перед тіткою голим тілом, заки аж у протилежному кутку вхопив кляту фантину, яка заїхала туди по навощеному паркеті, й завинув свій сором, палаючи від збентеження й досади, внаслідок чого в ньому тоді вперше й попливли в грядах ті тремтливі нитки, котрим він тоді, самозрозуміла річ, не надав жодного значення, оскільки йому на деякий час цілковито притлумили кебету і уламки потрощеної порцеляни, і його, Тарасове, безштанне пописування перед тіткою, яке мало не коштувало життя Анатолієві від стримуваного реготу, що від нього Білика ще кілька днів судомило, і те, що тітка, замість розсердитися, наблизилася до нього, Тараса й, хутко провівши долонею по його щоці, як голублять малих дітей, сказала, щоб він не турбувався заподіяною шкодою, бо, мовляв, і чашку, і навіть кусники кошика з допомогою так званого скляного клею може стулити докупи, адже вона, Діяна, серед багато чого іншого, вміє реставрувати не лише картини, а й скло та порцеляну, але навіть якби їй цього не схотілося робити, то він, Тарас, нехай однак не турбується з тієї простої причини, що вона, Діяна, пригощала його на одному з найкращих зразків своєї колекції німфенбурзької порцеляни, не щоб похизуватися скоробагатьківськими скарбами, а щоб подарувати йому, своєму небожеві, кусник світлої енергії, бож усі вживані, не кажучи вже про по-мистецьки оформлені, особливо унікальні, речі — це резервуари сили, видовжені в часі, оскільки вартість якоїсь речі визначають не зовнішні випадкові ознаки, а вміщувані в ній силові заряди, отож людина, дотикаючися до таких речей, якщо вона не остання довбня, мимоволі заряд жується цими силами (це стосується як творів мистецтва, так і об’єктів культу), і той факт, що він, Тарас, ненароком відламав досить міцне, дарма що тендітне на вигляд, вушко від чашки, та ще й розхокав на друзки порцеляновий кошик, означає: сила, що містилася у цій порцеляні, розписаній рукою майстра, не частково, а повністю перейшла на нього, Тараса (причина, чому деякі народи плекають звичай на щастя бити тарілки, цим способом видобуваючи силу з речей, аби з її допомогою легше слравуватися в світі, — рівно ж, як ніхто з тямущих людей ніколи не склеюватиме докупи розбитого, — з надбитим інакше, — бож це те саме, що мерця видавати за живого, тому що розбита річ, хоч і як досконало відреставрована, це тільки порожня оболонка, привид), але, мовляв, при тому дуже важливо, аби той, хто виштовхує чи допомагає виштовхувати силу з речей на іншого, всією істотою бажав би тій людині добра, як це вона, Діяна, бажає Тарасові, а не шкодував би за нехай і якими коштовними черепками, інакше вивільнена сила, замість слугувати чоловікові, обернеться на зло, що чинитиме йому, Тарасові, безнастанні прикрощі, ба навіть може накликати на нього ґвалтовну смерть, — слова чи радше — навіть не слова, а, як колись видобуті з землі лід час оранки, на яку вряди- годи посилали вихованців дитбудинку, м’які ящіркові яєчка всередині слів, у яких раптом спалахнув, — він, Тарас, і справді спочатку побачив, як блискавку, а тоді щойно вирізнив вухом, — звук далекої очеретяної сопілки, що на мить розгорнув на весь мозок, а тоді квапливо, ніби сполоханий Тарасовим унутрішнім опором, забрав у вузлик — гай, джерело, наяд і фавнів, — слова, а особливо той короткий, непередбачений дотик тітчиної долоні до його, Тарасової, щоки, який попервах ще дужче збентежив його, бо так до нього ніхто з дорослих не дотикався, ані не казав тих вочевидь щирих, хоч і досить незвичних, ніби казаних малій дитині, слів, — котрі після кількамісячної перерви, конечної для остаточного відновлення рівноваги, дещо переміщеної, як вода в ванні, на один бік розбиттям порцеляни й прогулюванням голим перед тіткою, що кілька разів дзвонила, запрошуючи небожа до себе, чи самого, чи зі знайомими, — врешті-решт і спонукали його, Тараса, податися на костюмовану забаву Діяни Рибачук. Тобто не виключене, що він, Тарас, ледве чи взагалі поїхав би на ту забаву, якби його випадково, внаслідок незрозумілих йому самому тектонічних переміщень у його єстві, не занесло до Віталія Толоки, що, ставши з ліжка не на ту ногу, раптом дійшов зовсім слушного висновку, мовляв, у житті ніколи не знати, чи людина доживе до власного дня народження, а тому й треба про всяк випадок заздалегідь відсвяткувати цю загалом не надто втішну подію бодай на швидку руч насамоті, а що самота, особливо як людина відзначає власну появу на цей світ, робить бажаним будь- яке товариство, то Віталій дуже втішився, коли до нього задибав гість, з яким святкування не лише узаконилося, а й набрало певного чару, коли вже за всіма правилами можна було розпити лляшчину за своє здоров’я, стан якого, поважно загрожений думками, шкідливими для організму, негайно потребував повторного, і то радикального, підкріплення, — причина, чому його, Тараса, дарма що він лив лише для годиться, аби не образити Віталія, й осяяв здогад скористатися тітчиним запрошенням, попри те, що він не мав ні маскарадного виряду, ні особливого бажання пхатися поміж незнайомих людей, однак мірою того, як він, Тарас, допомагав Віталієві скріплювати здоров’я, яке гіршало на очах, спонукуючи схвильованого таким розвитком справи власника з допомогою дедалі сильніших напоїв цьому рішуче протидіяти, а це, своєю чергою, активізувало Віталієве мислення, кидаючи господаря у щораз нову, ще невтішнішу, ніж попередня, гущу розмислів не лише про своє здоров’я, а й про короткотривалість людського життя, а цим самим і про сенс існування взагалі, на шо Віталій домагався від Тараса вичерпної й щирої відповіді, від нетерпіння гаратаючи кулаком по столу перед Тарасом, якому, байдуже, що він вряди-годи переливав вміст свого келішка до Віталієвого, коли той не бачив, дедалі уповільнювався язик, — йому, Тарасові, особливо, як правиця Віталія дотяглася через стіл до ґудзиків його сорочки, й видалося, що звичайна смугаста майка, яка звисала з верхньої, наполовину відчиненої шухляди тумбочки, одягнена на голі груди, цілком задовільний виряд, не гірший за костюм маркіза, корсара, єгипетського жерця чи цигана, з чим Віталій одразу ж погодився, заявивши, що він відвезе Тараса на тітчину забаву, хоча він, Тарас, попри уповільнений язик, ані трохи не захмелівши й тому повнотою усвідомлюючи, куди його Віталій лагодиться відтранспортувати, зажадав узяти таксі, що Віталія не абияк образило, аж він поклав голову на стіл і гірко заплакав, мовляв, йому, Віталієві, може, лишилося три чисниці до смерти, а він, Тарас, його так дискваліфікує, хоч на місці лягай і вмирай, проти чого, звісно, він, Тарас, негайно скапітулював, вражений відкриттям, звідки в нього з’явилася ця полохливість, адже якшо він почне класти в штани перед кожною небезпекою, тоді й справді краще не жити, отож нехай він, Віталій, підводиться й везе його не те що до тітки, а й до самого пекла, — але тому, що до Віталія, ще заки вони стояли в дверях, пропускаючи один одного вперед, надійшли троє, один чоловік, котрого Віталій назвав архітектом Федором, чомусь припускаючи, що Тарас із ним знайомий, дарма що він бачив того фацета вперше, і двоє інших — худий і грубий, шо їх обох Віталій називав то Іванами, то Янусами й, не питаючи Тараса, запросив на тітчину костюмовану забаву, — і грубий Янус-Іван сказав, що внизу стоїть його велике авто і він сам повезе товариство на будь-яку адресу, — то всі одразу й пристали на цю пропозицію, хоча коли вже розмістилися в авті, він, Тарас, рвонувся, вирішивши раптом, що нікуди взагалі не поїде, й спробував вилізти, однак його притримали ззаду, і від зусилля вивільнитися його й здолав сон, а коли за деякий час він знову прочумався, то побачив, що Віталій разом з обома Іванами-Янусами й їхнім автом зникли, а він, Тарас, із Федором, якого Віталій титулував архітектом і який йому щось говорить, чого він, Тарас, ніяк не розбере, стоять на далеко вищій, ніж це йому запам’яталося з першого разу, брамі з літер, листків і бадилин, освітлених з по той бік дороги ліхтарями, примоцованими на рівні жорстви, що кидають жмути світла не так на браму, як на величезну, трохи подібну до клена, єдиного непідгиреного дерева на всю садибу, шо за попередніх Тарасових відвідин ріс над дорогою проти брами, — смокву, з якої тепер сплигнули дві мавпи, простягаючи новоприбулим стиглі плоди, шо їх Тарас напевне ніколи не взяв би, якби не тітка, котра, виступивши з тіні на світло, пояснила, мовляв, вона вже лагодилася їхати по нього, Тараса, й дуже тішиться, що він сам приїхав, прихопивши й Федора, якого вона знає ше з Арґентіни й якого вона, так само, як і Тараса, просить покуштувати перші цього року смокви, що їх вона, Діяна, тут виплекала, байдуже, що в Пенсільванії не ростуть смокви, окрім, звісно, в теплиці, де вона, Діяна, вирощує деякі тропічні рослини й дерева, і, властиво, від того, що він, Тарас, чуючи себе до цього якоюсь мірою зобов’язаним, тим більше, що Федір не зовсім ввічливо відмовився, кажучи щось нерозбірливе про долю Одіссеєвих напарників, — з’їв одну смокву, все й почалося, бо саме тоді, і то зовсім не тому, що Федір назвав її володаркою і Цірцеєю, він, Тарас, і зауважив, що його тітка для шістдесятилітньої, нехай і нібито добре збереженої, жінки, надто ризиковано костюмована: обвинена кількома гілочками плюща, з-під якого світять старі, вкриті вепровою щетиною стегна, аж він мимоволі відвів погляд, потерпаючи, що його родичка допустилася такого неподобства, а водночас пригадуючи щось дуже знайоме з дитинства, чого йому, проте, не пощастило повністю пригадати з тієї причини, що всі його думки раптом роздмухало на боки вибухом тітчиного сміху, а коли він, Тарас, знову зважився піднести очі, то постеріг, що тітка, може, й справді вичувши в небожевих думках догану, за цей час йому на догоду перетворилася на молоду, невимовно звабливу, уплюшовану юнку, оточену маркізами, наядами, їжатцями, гарлекінами й мавпами, дарма що він, Тарас, не був аж настільки напідпитку, аби йому все це привиджувалося.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”