легковажно

Приклад 1:
Проана­ лізувавши цілий ряд полишених самим Перфецьким свідчень (надиктовані аудіокасети, записники, комп’ю­ терні дискети тощо) і цілковито не зважаючи на відсутність головного corpus delictiа саме поетового тіла, яке досвідчені венеційські водолази протягом тижня даремно шукали у темнотах Великого Каналу, розслідування було легковажно завершене. 1 Речовий доказ (латин).
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
), і нехай Чоботаренко легковажно не відмахується, ніби то несуттєве: якби так відмахуватися, то весь світ несуттєвий, купка сміття та й годі, хоча, зрештою, чи світ суттєвий, чи ні — зараз ані трохи не важливе, натомість дуже і навіть винятково, так, так, винятково, і тут нема чого ширитися! отож винятково важливе, що Мартина сукня — це брокат, а не шифон уже бодай тому, що його, Блажків, сонет звучить тільки на брокаті і на жодній іншій тканині, оскільки це не просто собі якийсь перший-ліпший сонет і не просто собі якась сукня, а смолоскип майбутнього, визначення й функцію яких Чоботаренко за браком відповідного досвіду так одразу, може, й не збагне, якщо він, Блажко, то наочніше не продемонструє на папері, бо щойно мавши перед собою графічне зображення, Чоботаренко навіч переконається: Блажко — сякий-такий, п’ятий-десятий, — кожному не догодити, — ніколи не говорить на вітер, якщо він каже: Мартина сукня — це структурний сонет, і то унікального, Блажкового зразка (головне зразок: copyright by Блажко), то це і є структурний сонет, і нехай Чоботаренко забуде, ніби він нічого не тямить ні в брокаті, який йому проте видається ідіотським шифоном (і звідки той шифон уліз йому в мозок?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— хоч і як згодом Ковжун побивався за ним, після внутрішнього падіння на Червоній горі вмить прозрівши на десятиліття, проте виша сила удруге вже не вкладала йому того, так легковажно згайнованого, сяйва всередину, за яким Ковжун побивався все життя, благаючи долю, аби вона йому бодай перед смертю ще раз уділила тієї благодаті), — коли він, відчувши, як йому в грудях наслідком нічим не заслуженої (таж як не стало матері в хаті, Онуферко просто не пам’ятав, аби колись, навіть вистоюючи з батьком обов’язкові служби Божі, він особливо ревно проказував би собі молитви чи взагалі якось винятково схвально поводився б), наслідком незміренної Божої ласки, оприсутнився (самозрозуміла річ, зменшившися до смертних розмірів, аби Ковжун здолав його витримати) Божий промінь, той самий промінь, за допомогю якого він, Онуферко Ковжун, був покликаний (ту силу він уже прочував у собі, і вона вже розширювала йому мозок і груди) унедійснювати найпотворніше зло на землі, око на яке йому відкрила вода мертвих, — коли він, зсудомлений гординею, розсердився (а якби не гординя, то чи завадили б йому ті баби? ), що на ньому сидять, вижонґльовуючи світловими млинцями і при тому ще й пльоткуючи, звичайнісінькі баби, заважаючи йому, Онуферкові (може, якби він був на десяток, другий старший, того не сталося б, чи то незалежне від віку?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”