замислено

Приклад 1:
і що професор, знаючи, що це станеться, досить виразно натякав на свого ймовірного ката, однак ці натяки, замість його, Минька, насторожити, аби він не спускав із професора й ока, не досягни його свідомости, наче диявол повстяними пальцями затулив йому вуха, — адже він, Минько, чув слова й не сприймав їхнього значення, і це попри те, що коли він, Минько, разом із професором прямували Київською вулицею, професор Сорока, ніби, чудово розуміючи, що з ним, Миньком, діється, ще вирішив, проти своєї звички, натнутися на останню спробу (що вже саме собою подостатком свідчило, у якій він, Сорока, перебував небезпеці) і, вже майже дійшовши до натра, рвучко зупинився й, глянувши на нього, Минька, поглядом, керованим крізь нього далеко в простір, замислено, ніби сам до себе, тільки цього разу вже не натяком, а зовсім виразно сказав, ловляв, він, Сорока, далебі, не сподівався, що його давній знайомий-незнайомий з вокзального буфету з Актюбинську тепер у таборі поновно йому й хлопцям, тільки вже не з долоні, а з Пилип’юкових бляшаних карт, вичитуватиме майбутнє, що для нього, Сороки, не провіщає добра, — заувага, яка, дарма що виразно вимовлена, дивним збігом обставин досягла його, Минькової, тями, шойно коли професора годі було вже повернути назад від праотців, і він, Минько, ходив, як тороплений від думки, що, властиво, він (звісно, й зеленого поняття не мавши, що воно так обернеться) найбільше спричинився до професорової смерти, хоча він, Минько, й керувався найліпшими намірами. Зрештою, хіба він не мучив себе згодом пригадкою, що, може, якби його тоді не напастували добрі наміри, він ніколи не потяг би професора до Пилип’юкового шатра, і, очевидна річ, не сталося б жодного лиха, яке, здавалося, зникло разом із репатріяційними комісіями, бож на обрії наче вже не бовваніло жодної значної напасти, і в таборі дедалі наполегливіше ширилися чутки, що всіх дивізійників мають жужмом перевезти до Англії, де чекає на них нарешті людське життя без колючих дротів та сторожових веж, і він, Минько, воліючи не так задля себе, як задля професора, який останнім часом чимось помітно журився, про що йому, Минькові, не випадало розпитувати, а професор Сорока, зі свого боку, відмовчувався на всі його, Минькові, обережні промацування ґрунту, — воліючи просто зайвий раз бодай на картах, за браком інших джерел інформації, пересвідчитися (і це тим більше, що Пилип’юк досі ще нікому зі своїх клієнтів не наврочив лиха), якого орієнтиру триматися і наскільки таборові чутки відповідають дійсності, — потяг професора до Пилип’юка, очевидна річ, про всяк випадок, аби професор не відмовився, вигадавши, ніби не в шатрі Остапа Когута, — куди професор вряди-годи навідувався, аби заграти одну, другу партію в шахи чи подивитися, як інші справуються з тим мистецтвом, — а, мовляв, у Пилип’юка зібралися таборові шахісти, котрі могли тоді вже, заки професор оговтається, перетворитися й на звичайних собі хлопців, охочих проконсультувати за допомогою Пилип’юкових карт своє майбутнє, чого він, Минько, досі уникав, відчуваючи, що таке заглядання в майбутнє, навіть якби проти цього й не вергав громів у принагідних проповідях і отець поручник Еммануїл Кордуба, і Йов Скакальський, не конче йде на добро людині, і це попри мало не щоденну спокусу, уосіблену в його, Миньковому, приятелі Микиті Чичі, винахідникові, як на Минька, надто складної, а як на Чичя, єдино вірогідної, зрозумілої й дитині, провйдницької системи, з допомогою якої Чичьо спеціялізувався на відчитуванні долі з пропахчених карболкою й сечею кленових листків, привожуваних із волі контрабандою в обмін на обручки, наперстки й хрещики, що їх Чичьо вимайстровував із консервних бляшанок, старих черевиків чи дротяного непотребу, аби цей товар принагідно виміняти не, як інші, на тютюн, їжу чи навіть пляшчину горілки, а на звичайнісінькі кленові листки, — операції, здійснювані, звісно, не самим Чичьом, а за допомогою вирозумілої до цих справ, зокрема ж до індивідуальних потреб своєї клієнтури, робітничої сотні, яка вдосвіта, коли ще всі спали, заїжджала до табору автами з пропахченими дезинфекцією діжками, куди випорожнювали лятринні «кіблі», що їх англійці на брамі рідко контролювали з огляду на їхній вміст, уможливлюючи, внаслідок посиленої чутливости до певних запахів англосакських носів, Матвієві Заяцеві та його кебетним хлопцям провадити жваву торгівлю з італійцями, збуваючи їм вироби таборових умільців на подобу Чичя, який щоразу, отримавши з волі жмут кленових листків (у таборі не росло жодної деревини, а соняшники біля деяких шатер не ішли в рахубу, бо Чичьо для заглядань у мабутнє потребував не соняшників, а, якщо вже не надто свіжих, то бодай не торішніх і не пожовклих, а ще зелених кленових листків, на яких ще вібрували б космічні координати земних явиш, за допомогою котрих Чичьо, як це він сам казав, виструнчував прийдешнє у чітку систему і тому…), приходив до нього, Минька, пропонуючи відчитати йому долю, що, згідно з Чичьовим переконанням, скріплюваним численними доказами з різних галузей науки, маніфестувалася саме на кленових листках далеко прецизніше, ніж у найліпшому гороскопі, на кавовій гущі, восковому виливанні, на картах, на людській долоні, на тваринних нутрощах, зокрема на печінці, на пташиному леті, а чи на кнурячій сечі, — мовляв на кленових листках, байдуже що про це мало хто здогадується, оскільки людина найгірше бачить те, що перед її носом, досконало вписані життєві лінії не лише всієї світобудови, а й долі кожної людини, тільки, самозрозуміла річ, це треба вміти відчитати, а він, Чичьо, який навчився цієї науки від однієї тямущої волинячки, це вміє, у чому він, Минько, одразу ж пересвідчиться, якщо на кілька хвилин до голих грудей, спочатку посередині грудної клітки, а тоді трохи ліворуч, до серця, прикладе кленовий листок, аби на ньому, від живого дотику людського тіла, вияскравилися, як на фотоплівці, його, Минькові, прожилки долі, зумовлені біострумом кожної людини, — пропозиція, на яку досі він, Минько, не приставав не тому, шо Чичьові кленові листки смерділи сечею й карболкою, від чого, зрештою, можна було зайвий раз вимитися під холодним душем, а тому, що він, Минько, засадничо остерігався забігати наперед батька в пекло, аж поки його не змордували добрі наміри, і він, Минько, раптом воліючи засягнути більшої певности, замість покластися на Бога, — та й звідки йому було здогадатися, що ним крутить нечистий, хоча він, Минько, разом з усіма читав молити й відвідував відправи, як у католицькій, так і в православній (з огляду на професора Сороку) каплицях?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”