завдовжки

Приклад 1:
Очевидна річ, йому, Тарасові, втішеному, що в Новому Світі в нього об’явилася тітка, котрій він, далебі, не збирався сідати на карк, і на думку не спадало, чим обернеться для нього гостина в тітчиній посілості, перетвореній на сад, квітники й кільце хащів, що замикали квадрат садиби, зі штучними озерами, водограями, помаранчовими деревами в кадовбах, клюмбами, крученими доріжками, подекуди оздобленими скляними, досить величенькими й масивними творивами, в яких, за певного зосередження, можна було вгледіти щось подібне до голови, ноги, жіночого стегна, півнячого гребеня, дзьоба, руки чи бадилини, — й зі скрізь свіжопогиреними на кулі, півмісяці, піраміди, літаври, зірки й літери деревами та кущами, хоча згодом йому, Тарасові, котрому не вкладалося в голові, що чимала, а головне, так бездоганно уряджена, посілість належить не державі, а приватній особі, та ще й його тітці, — Діяна Рибачук вичерпно пояснювала, мовляв, нехай він, Тарас, не дивується, що в її садибі панують самі криві лінії, за винятком поламаної чотирикутником єдиної некручної дороги, що від вихідної брами праворуч досягає каналу, під прямим кутом повертає й іде вгору уздовж води до чергового прямокутного закруту, від якого простує повз три круглі квітники перед кам’яницями, розташованими на невеликій віддалі одна від одної, повз лябіринт із водяним годинником посередині, аж до першої альтанки біля другого каналу, де знову під прямим кутом повертає на схід повз грядки з тюльпанами до другої альтанки й далі до теплиці з невеличкою прибудовою-звіринцем, на розі якого ще раз заламується й добігає до брами, замикаючи чотирикутник, — єдині прямі лінії всієї посілости, котрими мчать злі сили, що, як відомо, рухаються лише по прямій і тому й не годні проникати ні до кола, ні на внутрішні спіральні доріжки, які з охоронних міркувань і домінують у садибі, де, крім головної, рококової концепції краєвиду, частково використано й досвід, застосований у Во-ле- Віконті, і деякі елементи англійського чи радше японського садівництва, лише згрубша приступного немедитативній, значно дитячішій, ніж східня, ментальності західньої людини, з вкрапленням (дуже поміркованим, зокрема в оформленні країв середнього басейну й верхнього кола водяного годинника), замість руїн, деяких складників ацтецької архітектури, — крім того, вона, Діяна, реалізувала ще й деякі власні нововвдення на подобу альтанок, кожна з трьома фігурними, з непробивної скляної маси, досить високими фіртками, каталізаторами й перетворювачами злих сил, залежно від їхньої напруги, на світлову енерґію, на добриво чи на порошок для прання, а також неглибоких, завдовжки з метр, цементних півмісяців з водою на кожному закруті вісімок- стежинок, покладених в основу садиби, оскільки вони є наочними відтинками часу водяного годинника, стрижня всієї посілости, де і водяний годинник, і вісімки-стежки, і решту рослинних та архітектурних складників підпорядковано об’єднувальному елементові, — рококо, і це її, Діянине, не так навіть замилування, як своєрідне навернення на рококо, що до нього вона чи не добру половину життя була досить байдужою, сталося (як про це ще й донині дехто вболіває) ані не внаслідок її, Діяниного, захворювання на манію великости, ані не тому, що її, Діяну, нагло опали дитячі спогади з Квебеку, коли вона, замість англійської, розташованої в іншій дільниці, відвідувала поруч із їхнім будинком французьку школу, до якої її, Діяну, послали частково зі зручности, а частково з намови Олекси Дорощука, приятеля її батька, друкаря, філософа, скульптора, пейзажиста, шанувальника Ватто й Фрагонара, іграшкаря, теоретика садівництва й апологета рококо, що перегодя загинув на Соловках, повернувшися на перший заклик червоного щуролова будувати незалежну, дарма що радянську Україну, куди і її, Діянин, батько, натоді великий прихильник комунізму, лагодився повертатися і тільки завдяки наглій смерті матері, яка наклала на себе руки, втримався, бо, здається, відтоді почалося його поступове протверезіння, хоча він ще довго не признавався, що йому злетіла полуда з очей, — а просто тому, що для неї, Діяни, яка саме повидавала дочок заміж і раптом опинилася в цілковитій порожнечі, що й справді ніби повернула її, дорослу жінку, на короткий час до вихідних точок дитинства, — для неї, Діяни, рококо виявилося не одним із віджилих стилів, а викраяним саме на її мірку напрямом людського духу, своєрідним едемським островом, де, незалежно від її, Діяниного, єства, весь час жила її дитяча любов до Олекси Дорощука, випадково закоханого в рококо, а не в якийсь інший стиль, добу чи цілу культуру, а що вона, Діяна, обожнювала Дорощука, свою няньку, вчителя, принагідного товариша дитячих ігор і, як пізніше вона, Діяна, здогадувалася, потаємну, навіть смертю не цілком прозраджену, любов її матері, — не тільки за те, що він показував, як ліпити з вологої глини півників, людей і коней, чи за те, що чомусь у завжди напівтемній друкарні, де, як це їй, Діяні, залишилося в пам’яті, горіли довгі й кручені, мов куделі, вогні, снували мовчазні постаті й протікала олов’яна річка, дозволяв їй, Діяні, брати зі скриньок металеві літери, складати їх вервечками, а тоді дивитися, як на них з казана ллється розтоплене олово, а радше, і то найбільше, за те, шо він, Дорощук, розмовляв з нею, як із дорослою, викладаючи їй, шестилітній дитині, своє видиво світу, в якому панувала шляхетність, розсудливість, світло й доброта, шо (як це вона, Діяна, тоді зовсім виразно відчувала, хоча розумове осмислення того прийшло далеко пізніше) променювала з Дорощука на всі боки, перепадаючи подостатком і їй, не тому, шо Дорощук вирізняв її, Діяну, з-поміж інших дітей, як це вона, Діяна, малою гадала, а просто це був його спосіб однаково уважно ставитися до малолітніх і дорослих, що її, Діянина, часто брала йому за зле, постава, яку вона, Діяна, зрозуміла далеко пізніше, шкодуючи і матір, і Дорошука, — то все, чим захоплювався Дорощук (а він захоплювався не лише малярством чи філософією, а й теслюванням чи слюсарством, вважаючи поєднання фізичної й духовної активности в одній людині конечною передумовою для створення справедливішого, ніж існуючі, суспільства, яке, мовляв, уже замайоріло на обрії і яке не забарилося поглинути свого надто довірливого адепта) — було й для неї, Діяни, гідне любови й наслідування. Зрештою, якби Дорощук нараяв її батькам, тобто не батькам, а батькові, бо , скільки вона, Діяна, пам’ятала, — тільки роками пізніше збагнувши, що коштувала та стриманість її матері, людині обов’язків, не так накинених ззовні, як виснуваних з унутрішньої потреби до впорядкованости, далеко не пересічної, хоча нічим особливим і не виявленої в житті, особистости з гострим аналітичним, і тому не завжди привабливим, розумом і пристрасною вдачею, несумісною з горішньою надбудовою, — ставилася до Олекси Дорощука холодно-ввічливо і не завжди схвально, ймовірно, як це вже далеко пізніше висновувала для себе вона, Діяна, відчуваючи до Олекси, цієї зовнішньо дорослої, винятково привабливої і небезпечної дитини, нездоланний гін і розуміючи водночас цілковиту безперспективність цього прив’язання, бож Олекса ніколи не став би її партнером, а , попри свою молодість, була дорослою, — якби Дорощук підказав батькові послати її, єдину дочку, до китайської школи, вона, Діяна, вже тому, що до цього спричинився Дорощук, відвідувала б ту школу з не меншою пильністю, ніж французьку, тим більше, що навчання їй, Діяні, легко давалося, внаслідок чого батько, — а матері вже не було, щоб утримати, — й не перечив, коли вона, Діяна, зажадала податися на студії до Европи, зокрема до Парижу, звідки вона, — частково тому, що її одвічно тягло впорядковувати, а не ширити навколо себе хаос, риса, яку вона успадкувала від матері, а її, Діянини, тодішні знайомі ше й затялися навертати її, наївне дівчисько (а втім, хіба в кожному не прокидається гін мисливця, коли він бачить наполохане звірятко?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
За одиницю часу молекула зіткнеться з усіма молекулами, центри яких лежать всередині циліндра завдовжки >=< υπ . — Андієвська Емма, "Роман про людське призначення" Приклад 3: Якщо заряд неперервно розподілений вздовж лінії, то можна вве с- ти лінійну густину електричних зарядів dl dq l qlim 0l =∆ ∆= →∆ τ , де q∆ – заряд ділянки лінії завдовжки l∆ Неперервний розподіл заряду по якійсь поверхні характеризується поверх- невою густиною зарядів dS dq S qlim 0S =∆ ∆= →∆ σ , де q∆ – заряд ділянки поверхні, площа якої становить S∆ . Якщо заряд q∆ неперервно розпо- ділений у певному об’ємі V∆ , то введемо об’ємну густину зарядів Електростатика 106 dV dq V qlim 0V =∆ ∆= →∆ ρ .
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”