Приклад 1:
Тобто, якби він мав силу, він з насолодою заборонив би, тільки, на жаль, він тієї сили не мав, а коли б і мав, то ледве чи йому вдалося б переконати Наталку насильством, дарма що він, який ніколи не піднімав руки на Наталку, зараз подумки й гамселив свою нетямущу супружню половину, аби вона прийшла до тями і, як їй уже дійсно так приспічило вдатися до науки, бодай вибрала б собі щось інше, що завгодно, тільки не осоружну медицину, котра, як на Богдана, містила в самій своїй істоті гадюче яйце, з якого щомиті чигала, аби вилупитися, жеретія, ладна поглинути Богдановетілой душу, і це попри те, що коли він, Богдан, завдяки власним дурощам, захворів на туберкульозу (треба було йому в чотирнадцять років, не скінчивши народної школи, нікому нічого не сказавши, — тоді мало не вмерла, і він, Богдан, і досі не збагне, що тоді з ним скоїлося, — податися з навіженим Сашком, який і зараз десь товкся по джунглях у Мато Ґросо, податися в ту макабричну, розпочату на піднятий палець на виїзді з Пенсільванської автостради, подорож Південною Америкою, а зокрема Амазонкою, яка коштувала йому кількох років здоров’я, про що перегодя лише нагадувала назавжди спотворена від сталих нагноєнь у джунглях шкіра? ), він, Богдан, ніби мав добру нагоду пересвідчитися в рятівних перевагах медицини над іншими науками, однак чомусь не пересвідчився (якоюсь мірою, може, й тому, що Михайло Кунець, котрий після першого крововиливу лікував Богдана у своїй хижці за сто кілометрів від Макао і трохи згодом приклав чимало зусиль, аби Богдан повернувся до батьків, які вважали його вже мертвим, гірко нарікав на медицину, кажучи, що людині треба насамперед лікувати душу, перш ніж хапатися за тіло, — переконання, котре, мовляв, замість ситої лікарської практики у Сполучених Штатах, і завело його, Кунця, до бразільських хащів, звідки однак він, Богдан, мусить якнайшвидше вибратися, бо те все не для нього), а через те йому, Богданові, так і заболів Наталчин вибір, хоча, властиво, що довше він зважував Наталчині доводи, то частіше спинявся на думці, що Наталка має рацію, тільки на лихо, цю рацію визнавав їй Богданів розум, а не серце, яке пручалося й ставало дуба, звинувачуючи Наталку в усіх смертних гріхах, від чого Богданові ані трохи не легшало навіть тоді, коли він нарешті переборов себе настільки, що серед виру суперечливих почуттів, з якого він, Богдан, то тут, то там пробував вистромлювати голову, аби якось прийти до тями, зміг вирізнити те, що його першої миті найбільше вразило, оскільки він ніколи не припускав, що з ним щось подібне скоїться, а саме, що він, Богдан, ревнує.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
