єдино

Приклад 1:
— і від того, що він не наважується (Славко аж чує, яку ньому рвуться світлові нитки), із чорної діри вгорі витікає, виблискуючи щелепами, шолудива коняка з нескінченним тулубом, котра жере час і простір, а з ними і світлове, майже салатне поле, — так, як колись, — із вітамінного голоду не донюхавши: то не та трава, — шестеро Сидоренчишиних котів накинулися на кущ гортензій у вазончику, що його (Славко вже не пам’ятав, з якої саме нагоди) принесла в подарунок самотній на старість Сидоренчисі його , — і шолудива коняка, в якій виразно відлунює, — можливо, лише зблиском роздзяплених гострих зубів, — збірна подібність до Сидоренчишиної котячої зграї, котра вікувала в малому помешканні, ні разу (Сидоренчиха смертельно боялася бруду знадвору, гадаючи, що коли вона випустить на моріжок котів, вони одразу ж принесуть моровицю) не звідавши світу за порогом, на відміну від Колотниченкового пещеного котиська, котрого господар випасував тричі на день, щоб відпружитися від дедалі карколомніших, але натомість стовідсотково ефективних, як це він запевняв своїх друзів, теорій, як рятувати Україну, на яку всі державні нації дивляться, мов на шолудиву коняку, котра хоч і Дихає, тягнучи на собі старшобратні м’ясожерні зади, однак просто не існує, — обертається з високості до Славка і чи то з доганою, чи то з визнанням каже, розтягуючи склади, аж і вони стають завбільшки з її тулуб: «І в кого ти, Славку, такий удався?» — в наслідок чого одна по одній щезають галактики, і Славка опадає надривний розпач, як це на нього насувалося тоді, коли він мусів запихати голову в лікувальну трубу, за допомогою якої його відмагнетизовував, втоптуючи Славкову надто завихрену уяву в °кресленіші шабатурки, лікар у Ґарміші на зворушливо жертвенні, а Для Славка нестерпно прикрі, хоч він те витримував, — домагання Тараса, вигарьовані копійки якого поглинала гаспидна труба, оскільки Тарас поклав собі за найголовніший обов’язок у житті вилікувати Славка від видінь, що заважали ходити крізь мури, попри те, що Славко знав (а це знання відзначалося тією ж непохитністю, як і те, що Славко — Славко, а не скажімо, тітка Устина Прохорук, яка любила перекинутися зі Славком одним, другим словом на есхатологічні теми, вважаючи його за тямущого в цій галузі чоловіка, чи дід Паладій, що за звичкою під церквою чекав на Славка, котрий, — по черзі — залежно від настрою й погоди: в ясну ішов — до греко-католицької, в дощ — до православної, бо православна містилася неподалік від його помешкання, — співав в обох хорах, шкодуючи, що ще нема українсько-магометанської чи ще якихось релігій, — але дід Паладій завжди знав, куди Славко прийде, щоб погуторити про людське призначення, про яке дід Паладій мав зовсім точне уявлення, не раз дивуючи цим Славка, чи спитати про лікувальну трубу, яку Славко, як не траплялося поблизу Тараса, завжди згадував лихим словом, бож усе його єство пручалося, наперед знаючи: в його випадку жодна труба не допоможе), навіть сурма Страшного Суду не видмухає з нього найменшої кінцесвітньої з’яви, оскільки те, шо Славко бачить, незалежне від жодних труб на світі, воно існує — й кінець, тільки це бунтівне знання йому ні до чого, бо він однак не переконає Тараса, котрий робить усе своїм Богом, що з цими видіннями, він, Славко, й помре, та й зрештою, як тут переконати, коли перед Тарасовими засліпленими очима, сливе, довіку манячитиме клишавий Семен Бондаренко, який, попхавшися лікуватися від ревматизму, за допомогою чудодійної труби набрався такої моці (Тарас десь вичитав, що надмір невитраченої фізичної енергії в людині випалює найцупкіші кінцесвітні видива, а тут саме всі кумасі заходилися розблягузкувати про відмолодження Бондаренка), що на старощах кинув свою Бондаренчиху, яка не схотіла лізти в трубу за розпашілим старим, і одружився з молодою, ледачою розвідкою, і вона йому тепер на несхвальний подив Бондаренкових уже дещо підтоптаних синів, дочок і патлатих онуків, — єдино кому імпонував непутящий старий, — щороку народжувала тілистих близнюків, внаслідок чого колишні знайомі один по одному відцуралися помолоділого дідугана, з яким і розмовляти ставало дедалі важче вже хоча б тому, що в хаті, коли не прийди, панував вереск і скрізь висіли, скапуючи на шию, чи лежали купою або мокли в баняках, у яких згодом варили борщ, пелюшки, — та й Бондаренкові думки, замість колишніх вищих матерій, літали на рівні дитячих, нехай і яких рожевих, сідниць, свідчачи про його безповоротне падіння, бо де ж це бачене серед порядних людей, аби чоловік, замість готуватися до смерти, заходився залюднювати світ опецькуватими, ясноокими, в суцільних, ніби навмисне створених для поцілунків, ямочках (що сповнювали не одне материне серце прихованими заздрощами) галасливими нащадками, не журячися тим, хто їх доведе до розуму? — міркування, з огляду на які всі шановані доброчинці, а зокрема непитущий і некурящий Максиміліян Гощук (в якому марнувався, занехаяний атомним віком, дар професійного плакальника, гідного прикрасити своїм троїстим голосінням похорон самого царя царів, а не те що якогось там еміграційного сараку, адже Гощук умів з наймізернішого приводу, — бо що таке привід для справжнього мистця?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— ага, утримувати дiм, платити mortgage, insurance i всi iншi рахунки, гаразд, що ми в Українi позбавленi цих проблем, нам простiше — спакував валiзку, грюкнув дверима, i гуд бай, май лав: злиднi це свобода це свобода), — Марк виклопотав йому майстерню на час лiтнiх канiкул: куток у здоровеннiй, схожiй на сюрреалiстично заставлений мольбертами спортзал кошарi з матовим, як у клозетi, вiкном на всю стiну, — скажи, чувак, спасибi й на тому, beggars can’t be choosers, — вона ж приїхала в те обезлюднiле унiверситетське мiстечко єдино задля нього, задля нього залишила Кембрiдж — i, щойно залишила, — мов рухнула протаранена стiна, все посипалося з устiйнених мiсць: вже в Бостонському аеропорту Logan, щойно вилiзла з таксi, — розiрвався босо‑нiжок — волочачи ногу, пiдiйшла до стойки з квитком, i з’ясувалося: всi рейси “United” затримано, у Вашiнгтонi, де мала пересiдати на калiкуватого пенсiль‑ванського “кукурузника”, лютувала гроза, — заметалася вiд одного службовця до другого, всi знай вистрiлю‑вали хлопавками пустих усмiшок, що ж робити, вона конче мусила встигнути сьогоднi на вечiр до Марка, завтра вранцi вони планували вирушати автом до Нью‑Йорка, до Кеннедi, зустрiчати генiального українського художника, що не знає ж (iдiот!) нi слова по‑англiй‑ському, так класно було пiдiгнано сценарiй, i от на тобi!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”