глистюк

Приклад 1:
Щойно коли Степанида Полікарпівна на його, Сороки, наполегливе прохання замкнула двері не лише на ключ, а й на великий засув, йому вперше спало на думку, що досі він боявся не так мертвих, як живих, проте ці мертві, ґвалтовно вирвані з життя, волали помсти й крови, пробуджуючи до нового втілення дедалі страшніших демонів, які, підскоком, зловтішно ширили криваві сіті на весь світ, з п’явчастих петель яких він, Сорока, намагався виборсатися ще тоді, як замість наукової діяльности, припиненої погромом української інтелігенції, переключився на принагідні рецензії до перекладних видань із чужомовних літератур, що уможливлювало йому здобуте ще до революції знання європейських мов, вже сама собою контрреволюційна обставина, яка несхибно завела б його на Сибір, а там і на той світ, як і майже всіх його колеґ, якби він випадково не поїхав до тітки до Чугуєва, а тоді частково з тітчиної намови, а частково тому, що не відважився освідчитися в любові Ніні Семенівні Бурбан, небесноокій молодиці з двома дітьми, яка однак невдовзі взяла шлюбну розлуку і яка, не виключене, одружилася б поновно не з Костем Самійленком, а з ним, Сорокою, якби він виявив трохи більше наполегливости й лишився на Україні, де натоді найвідчутніше горіла земля під ногами, замість тікати до Казахстану й до Алма-Ати, звідки він лише коротко перед війною повернувся до Харкова, куди його пригнала виша сила, обернувшися тугою за Україною, де він вирішив будь- що-будь залишитися, вже без тітки та її за роки спільного перебування в Алма-Аті дуже прив’язаної до нього, Сороки, онуки, котру тітка після смерти єдиної дочки виховувала на свій лад, викравши шестилітню тоді дитину від зненавидженого зятя, єдина провина якого містилася в тому, що він не завжди втрапляв танцювати під дудку тещі, котра не витримувала навколо себе іншої, ніж її власна, волі і котра тепер виховувала онуку з такою ж ретельністю, як колись дочку, що саме тоді, коли вже всі звикли до думки: тітчина одиначка звікує старою панною, знайшла собі миршавого глистюка на її, тітки, горе й розпуку, внаслідок чого тітка мало не наклала на себе руки, так уже нестерпно було їй бачити, як на її очах гине майже тридцять шість років самопосвяти й праці, безславно зводжуваної доччиним одруженням нанівець, і це лише тому, що отакий собі нічим не привабливий, кислоокий глистюк, не знати якими чарами, заманив її підстаркувату дочку в ліжко, домовину всіх розумних жінок, і зробив із досі ніби й здібної, і не дурної та едукованої жінки безмозку, зведену до найнижчих тваринних потреб рабу, із чим вона, тітка, ніколи не могла примиритися, а тому й ненавиділа свого зятя, гірше від радянської влади, до створення якої свого часу, хоча згодом тітка це пристрасно заперечувала, і вона докладала своїх рук. Звісно, і до жовтневого перевороту тітка не належала ні до крайніх революціонерів з вибухівкою в кишені, ні до тих, що мріяли порятувати людство новим терором, — на це в неї надто добре варила голова й діяв практичний розум, але лівим, як майже всі з її середовища, шо, живучи в достатках, могли розводитися про рівність і братерство, вона симпатизувала доти, доки її не вигнали з власного будинку з невеликою садибою, оголосивши ворогом народу, задля якого тітка до революції ладна була навіть на такі досить незвичні для неї жертви, як безкоштовне (і то досить клопітне) дораджування селянам при купівлі земельних наділів чи навіть надання їм безвідсоткових позик, щоправда, не великих, бож у тітки грошей ніколи не було надмір.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”