гамувати

Приклад 1:
— а вигляд покійника, зокрема ж кладовище, його, Онуферка, лише заспокоював), хоча тоді на угорському кладовищі йому серце застрягло в горлянці, коли раптом на ще з дитинства знайомій стежці, поміж надгробками, куди Онуферко, як не стало матері в хаті, бігав гамувати найтяжчі душевні збурення, які вряди- годи особливо нестерпно його опадали, — він відчув, як щось дихає й похрустує, від його, Онуферкового, мимоволі майже вголос проказаного «отченашу» частинами втілюючися в стриноженого коня, котрий мирно пасся на кладовищі, де Ковжун востаннє бачив Дзиндру. Щоправда, тоді Онуферко ледве пізнав Дзиндру, гадаючи: він здибав не Дзиндру, а козака Мамая, бо коли Ковжун нарешті добрав: те, що вирвало йому серце з грудей наглим похрустуванням, а особливо довгим, сповненим охрових бризок віддихом, — це не пекельний кінь з розповідей баби Юстини, кінь, що по всьому світі жере кістяки проклятих мерців, — а звичайнісінький козацький румак, то тієї ж миті він за конем і угледів Дзиндру в кармазинових шараварах, який сидів перед казаном, де варився куліш, над котрим Дзиндра час від часу нахилявся, попихкуючи люлькою, аж навколо тирличилися хмарки, а на обвітреному надгробному пам’ятнику висіла козацька порохівниця й шабля на подобу тієї, зображеної на старій скрині в передпокої хустівського судді, що на ній, — як це Онуферко кілька разів сам підгледів, хоча його за це ставила в куток на коліна, — що на ній, замість Біблії, присягали деякі батькові клієнти і що згодом десь зникла, — а коли Онуферко спитав, яким робом Дзиндра сидить перед ним в одязі сімнадцятого століття, то Дзиндра й пояснив, мовляв, він зовсім не сидить в одязі сімнадцятого століття, як це здається Ковжунові, а просто Онуферко, завдяки винятково інтенсивній душевній напрузі, ступив до нього, Дзиндри в сімнадцяте століття, оскільки століття не чергуються одне за одним, як це задля зручности й повелося приймати за дійсне, пристосовуючи світ до позему глухонімих однофасетних створінь, застрашених непроникненним хаосом буття, а існують одночасно всі нараз, тільки переважна більшість людей, занехаявши внутрішній зір, того не бачить, та й як їй це бачити, коли людина сама собі спорудила на очах перегородки, первісно захисні, а згодом дедалі затискувальніші й гальмуваль- ніші, а всеохопного розуму й душі бракує, щоб те охопити й унедійснити?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”