роздаровувати

Приклад 1:
), а й урухомили раптову потребу, яка, не знати звідки, з’явилася в ньому, як гриби після дощу, потребу роздаровувати себе на всі боки, що згодом не раз пантеличило Богдана, котрому було невтямки, яким робом за такого розкидування себе на вітер Івана не меншає, а більшає, адже за подібного, як на Богдана, надто нерозбірливого душевного марнотратства, від Івана повинна була б залишитися хібащо дірява фантина, а його натомість ніби щоразу прибувало, і це того самого Івана, що колись хворобливо пантрував, аби його погладили по голівці й приголубили, обдарувавши любов’ю, і що тепер так легко міг обійтися без взаємної адорації, бо, як це він сам звірявся Богданові, віднині крізь його, Іванові, груди вивергалися базальти, від яких він одразу ж задихнувся б, якби спробував їх бодай на коротку мить затамувати в собі, чого, зрештою, він, Іван, і не квапився чинити, оскільки його самого заполонив оцей нескінченний вилив (може, й справді крізь нього проклали річище для почуттів усього людства, бо де ж узялося б стільки наснаги в одній єдиній, нехай і якій навіженій людині? ), внаслідок чого віднині його, Івана, котрому досі завжди бракувало любови, затишку й ласки, і вистачало на всіх, — новина, якою він міг поділитися хібащо з єдиним Богданом Біланюком, давнім, вирозумілим приятелем, знаючи, що той не лише не виплескуватиме язиком за першої- ліпшої нагоди про те, що зараз діється в його, Івановому, серці, а й не дошпортуватиметься по-дурному (на подобу тих, кого мама не навчила витримки), сіючи дошкульні сумніви, йк і чому це взагалі сталося навіть у тому випадку, якби обставини, спричинилися до цього, й не виглядали б так ясно, як тепер, коли без жодних вагань і розмірковувань сам собою напрошувався єдиний можливий висно- вик, а саме: йому, Іванові, винятково поталанило, адже якби Іринин кентаврисько не поламав йому ребер, змусивши його проти власної волі вилежуватися, і то значно довше, ніж він сподівався, в лікарні, він, Іван, ніколи не второпав би того, що цієї миті вогненними водограями до найглухіших закутин заповнювало його єство, хоча Богдан, як це здалося Іванові, досить мляво зареаґував на його, не виключене, й дійсно дещо забурхливу сповідь.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”