баняк

Приклад 1:
— але тому, що гуска, — яку Безручко у проміжках пригощав коньяком зі свого келиха, запиваючи підігрітий борщ, що його за старою кавалерською звичкою Федір тримав у запасі (цілий баняк) у холоднику, звикши сам куховарити, манірно засміялася, пробігши колоратурними молоточками вгору й униз дві октави (Федорові тоді остаточно й засіла думка, чи не становила гуска перехідного, проте важливого ланцюга Безручкового винаходу — щось на зразок живого каталізатора, хоча Безручко й відмовчувався на кількаразові запити), — Федір одночасно пригадав, розсердившися на власну неуважність: поспішаючи почастувати гостя (останнього часу у Федора й справді виробилася звичка поспішати, навіть коли й не було куди), він забув, — а Безручко з делікатности не нагадав, — перш ніж посадити гостя за стіл, злагодити йому ванну й дати чоловікові чисту білизну, якесь неподерте вбрання (добре, що бодай Безручко й він не надто різнилися статурами), пошукати випрані шкарпетки й цілі черевики (ці підошви, підв’язані мотузками! На втіху Федора в нього таки знайшлася запасна пара взуття, хоча він засадничо не тримав зайвого манаття, пам’ятаючи одвічну істину: від кожної зайвої речі в помешканні заводиться лукавий, перетворюючи гостинну людину на скнару й відлюдка), бож Безручко відтоді, як прилучився до категорії бездомників, ані належно не відживлювався, ані не дбав про найконечнішу гігієну (і це колишній аж до педантизму чистун Безручко, що жартував, мовляв, тепер замість геєнни вогненної вірять у гігієну); адже минулого разу Федір привів до себе маячного, викачаного в болоті Безручка, який кілька разів, — Федір уже й не пам’ятав, як часто, непритомнів в Англійському парку, переносячи на ногах крупозне запалення легенів, аж поки його (не інакше як на терміновий знак Провидіння) подибав Федір і мало не силоміць затяг до свого помешкання, викликавши Ярця Турчиновського, аби той дав Безручкові кілька рятівних іньєкцій й проінструктував, як лікувати хворого, бо Федір тоді справді наївся страху, що Безручко вже не прийде до тями, — а пригадавши про ванну для Безручка, Федір похопився, що «Під зеленим розмарином» чекає на нього Марійка, про яку він зовсім забув, оскільки вони домовлялися ще минулого тижня, а за цей час після наглої смерти Романа Онуфрієнка, з котрим Федір ще напередодні у Штарнберзі ловив рибу, спливло стільки води, наче розмова з Марійкою відбулася кілька років тому, коли він ще мріяв, що Марійка погодиться стати йому дружиною, заради якої він ще сьогодні, попри II придуркуватого Андрія (Хіба це чоловік?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Тож коли тітка показала пальцем на алма-атинський оболок, вона, сама того не знаючи (хоч це й виглядало, наче тітка, піднісши угору вказівний палець, зірвала з нього, Сороки, на секунду всю плоть і тому досконало й орієнтується в його душевному стані, байдуже, що він, Сорока, навіть найліпшому приятелеві не прохопився б про всі ті речі жодним натяком, а вже тітці й поготів, що…), ніби чарівною паличкою діткнулася найнезахищенішого місця в його, Сороки, єстві, магнієвою стрічкою видобувши з пам’яті той зовсім інший оболок із його дитинства, коли він, ще «Ложечка», їхав сам із батьком чи то в гості, чи то по бабу-повитуху, чи то забирати няньку Устину, яка час від часу зникала на село, звідки батько незмінно привозив її назад, оскільки без неї чомусь одразу ж вибував із ладу, на всі боки дошкульно розвалюючися порваними пружинами, доти ніби досить злагоджений родинний порядок і мир у хаті, на якому батькові, здається, найбільше залежало, — їхав однієї спекотної днини на вимощеному сіном старому возі, і це попри те, що ледве чи батько вибрався б на відвідини на такій задовгій, ніби стуленій із кількох возів докупи озії, та ще й сам правив би кіньми, що було мало ймовірне, тому що батько, як то не раз жартувала , натякаючи, ймовірно, на подію, про яку батько волів відмовчуватися, боявся й підійти до коня, дарма що він, Сорока, мав перед очима постать батька з віжками в руках, котрий випромінював певність і спокій, сидячи на полудрабку, далеко від нього, «Ложечки», що ніби подорожував у безмежжя й, лежачи на спині, дивився на небо, де висіла одна єдина хмарина, тільки не кругла, як яблуко, в Алма-Аті, а наче кількаярусний, посередині й на покришці кілька разів обвинений полозом баняк, котрий розростався, пускаючи у всіх напрямках саджанці, які миттю оберталися на ще грубезніші гофровані казани, обгорнені кодолою з суцільного гадюччя, що від нього йому, «Ложечці», защеміло серце і його всього охопила якась зовсім особлива чи то млість, чи то передчуття наближення чогось, чого досі не існувало, скільки світу, — а заразом і страху, тільки не перед грозою, що невідомо й звідки, облягла небо, а перед тими двома двигтющими баняками-оболоками, які містили для нього, «Ложечки», вістку, що ніби вже от-от доходила до його тями і що він її, попри внутрішню напругу, так і не спромігся відчитати, і то зовсім не з тієї причини, що йому натоді бракувало належного віку й досвіду, а виключно тому (бож це він, «Ложечка», чув кожною клітиною, хоч і не подужав цьому зарадити), що він, — як це не раз ставалося опісля з дуже прикрими для нього, Сороки, наслідниками, — якось не туди думав. Тобто, він скеровував думку у зовсім правильному напрямку, і все ніби йшло гаразд, тільки перед самою ціллю думка зісковзувала набік, замість розколоти ніби вимащене непроникненною олією ядро, де містилася для нього, Сороки, може, найважливіша за все його життя вістка, дарма що він, Сорока, — звісно, не тоді серед степу на возі, а значно пізніше, — майже цілковито впевнився, що та вістка несла в собі частку вищої правди, якою його, Сороку, поманило було небо, — частку тієї правди, котра з однаковою осяйністю відкривається, як маляті, так і переобтяженій, — здебільшого зайвим, ато й шкідливим життєвим досвідом людині, а що він, «Ложечка», тієї вістки-правди, попри межове внутрішнє зусилля таки не розчовпав, сталося на тій єдиній підставі, що якимось корінцем своєї істоти, глибшим за всі найпотаємніші глибини його єства й незалежним від його волі, він, Сорока, тоді ще «Ложечка», побоявся ту правду збагнути, і тому його подальше існування й поторохкотіло зовсім іншим путівцем, хоч і не відбігло пуповинної пов’язаности з хмарами, — висновок, що його він, Сорока, дійшов десятиліттями перегодя десь аж тридцятого року, коли він, Сорока, кілька днів перебував у Власа Сиротинського в Одесі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”