баньки

Приклад 1:
і якоїсь нетутешньої його усмішки, яка, здавалося, взагалі не знала, як можна злоститися, їй, Марині, наче вийняли душу, а серце пронизало гірке усвідомлення, що вона сердиться не на Гната, а на саму себе за те, що в ній з першого дня, як вона побачила його під церквою на Сен-Жермен, байдуже, що вона, Марина, відпихала це почуття у найвіддаленіші закамарки свого єства, з нездоланною силою наростає ідіотична, безглузда й небезпечна любов до цього ясноволосого, добросердного троглодита, який тягнеться до котів, собак і пташок більше, ніж до людей, напевне тому, що він сам — кусень природи, любов до котрого їй, Марині, потрібна зараз, як п’яте колесо в возі, бож ця любов, крім горя, нічого не принесе, і вона, Марина, ще не настільки осліпла, аби не зауважити, що на відміну від Мирона й на півголови нижчого від неї Василя, який до неї досить пильно придивляється, Гнат бачить у ній не дівМину, а безстатевого товариша подорожі, ба більше, вона, Марина, просто тілом відчуває: навіть якщо Гнат (на випадок, якби вона, Марина, остаточно відбігла глузду) з нею випадково й переспить, це нічого не змінить у Гнатовій поведінці, оскільки в нього супроти неї, Марини, не ворушиться жодних любовних почуттів, на які він, не виключене, й взагалі ніколи не здобудеться, а якщо й так, то об’єктом його пристрасті буде ні в якому разі не вона, Марина, а хтось інший, бож навіть до Мирона (що її, Марину, доводить до шалу, попри те, що вона силкується не прозрадити цього жодним словом) Гнат ставиться далеко тепліше, ніж до неї, а це, може, тому, що хоча Гнат і має зовнішній вигляд чоловіка, насправді він — безстатевий шматок природи, яка що вагається, що з Гната виліпити, і саме з цієї причини їй, Марині, треба якнайскорше погасити в собі гін до цієї небезпечної дитини в дорослій чоловічій подобі чи, властиво, до цього бездоганно зформованого шматка м’яса, що його Провидіння, наче задля сміху, наділило ще й інтелектуально-абстрактною, у самому зародку нелюдською ідеєю — за всяку ціну вдосконалити світ, навіть якби задля цього мала б загинути більша частина людства, — ідеєю, що нею радше мав би захопитися Мирон, який ніби складався з самої голови з його пристрастю до абстрактного мислення і який (незбагненні й неконсеквентні закрути людської вдачі) відчував мало не фізичну відразу до всіх одноколійних, байдуже — лівих чи правих, ідей, що так дико звучали в Гнатових вустах, аж вона, Марина, попервах не повірила власним вухам, вирішивши, шо вона просто не гаразд почула, а копи нарешті повірила, дивуючися, звідки беруться подібні аномалії, бож ці ідеї заперечували саму Гнатову природу, хоча Гната це ані трохи не бентежило, оскільки таке поєднання йому здавалося не пише природним, а й закономірним, то їй, Марині, зайвий раз болісно стиспося серце від думки: адже навіть якби раптом, як грім з ясного неба, сталося несусвітенне чудо, і Гнат (що, звісно, було мало ймовірне, але про шо вона, Марина, пустившися берега, воліла бодай на коротку мить помріяти) погодився, попри те, що він на три роки молодший, одружитися з нею (о солодкі мильні баньки ілюзій! ), у неї з Гнатом, байдуже, що вона, Марина, його до нестями любить, ніколи не склеїлося б спільного життя просто тому, що вона і Гнат — надто різні вдачі, у них усе різне: зацікавлення, спосіб мислення, унутрішній уклад, світовідчуття, темперамент, а відмовитися цілком від себе й перейти на Гнатові рейки, як це поспіль тисячоліттями відмовлялися й далі покірно відмовляються на кожному кроці чи то розумніші, чи то уярмленіші жінки, вона, Марина, не зуміє, навіть якби й побажала, надто вже вона виросла без вуздечки на шиї, звикши стояти на своїх ногах, які вона власною рукою тепер замірювалася втяти, при тому з маячною певністю знаючи: якби вона, Марина, опинилася б із Гнатом насамоті, а не, як зараз, у товаристві Мирона й Василя, вона не знайшла б про що з ним говорити, настільки він рухався осторонь її світу, у недосяжних для неї амебних, не розділених на світло й пітьму, площинах, — і однак її потягло саме до Гната, цього симпатичного, попри ідіотські ідеї ґвалтовного світовдосконалення, по-тваринному притягальному, але таки шматка м’яса, а не до розумного, милого й закоханого в неї Мирона, з яким вона мала багато спільного, якого вона чудово з півслова розуміла й цінувала, не так навіть за здібності, за котрі вона, Марина, могла багато чого дарувати людині, як за вроджену шляхетність, і якого, як це їй, Марині, вияснилося щойно в присутності Гната, хоча досі вона, Марина, гадала, ніби чує до нього не абияку симпатію, — ніколи не любила, дарма що вона, Марина, усвідомила це лише тієї миті, як Гнат висмикнув з-під неї землю, змусивши її, Марину, старанно приховувати свої почуття і від Гната, і від Мирона, і від Василя, котрий, як це часом їй, Марині, здавалося, докладно орієнтувався, що в ній діється, а це так бентежило її, аж вона, бажаючи його збити на манівці, щоб не над собою судді й зайвого свідка її любовних немощів і глупоти, трохи фліртувала з Василем, розпалюючи цим у Мирона ревнощі й відвертаючи таким робом його увагу від Гната, до якого її, Марину, дедалі владніше тягло, дарма що кожна її розмова з Гнатом неминуче закінчувалася сваркою, в котру вона, Марина, мимоволі давала себе щоразу вманеврувати, перегодя потерпаючи за свою гостроту й агресивність, яких у неї раніше взагалі не було і від яких тепер Мирон, розумний і чуйний Мирон, котрий усе бачив і все розумів, а тут виявився найбільшим сліпцем і невігласом, боронив Гната, копаючи цим самим собі могилу, бож йому й на думку не спадало, що в дійсності спричинює Маринині суперечки з Гнатом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому “хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах”, — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно‑зеленавим ряхтiнням засвi‑чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки‑но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря‑мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого‑небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, ‑ “I раптом знов схотiлося — кричати, На лампу вити, пазурями драти Шпалери на стiнi — од явностi утрати, Од того, що тебе уже даремно ждати”, — аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, “вляпався в крапочку”, як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Навкруги так прекрасно — озеро, небо, димок синьої далини, а «в i н» стоїть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, пiанiно… про те, шо в Харковi. Це не пiанiно, а якась жахлива примара.
— Невідомий автор