розфарбований

Приклад 1:
Але тієї миті, як Ольга поклала руку Тарасові на плече, примруживши очі, він, Федір, відчув подих смерти, якої ані трохи не злякався, бо тієї секунди усім наболілим єством збагнув усе: і те, що Ольга одружиться з Тарасом, і те, що вона не звідає з ним щастя, і те, що йому, Федорові, нема чого існувати на цьому раптом нестерпно незатишному світі, тому що Ольга за жодних обставин на нього, Федора, не подивиться так, як це вона оце зараз дивиться на Тараса, цю колоду, яка не бачить навіть, як до Ольжиних сідниць простягає руку розфарбований молодик, чого він, Федір, доки живе, не допустить, а тому, заки молодик встигає торкнутися Ольги, він, Федір, вискочивши на танцювальний майданчик, щосили й затоплює молодикові в пику, цим, очевидна річ, урухомлюючи навколо себе пекло, котре тільки й чигало, аби оприсутнитися й, серед загальної колотнечі послуговуючися рукою чи то того самого розфарбованого молодика, якому Федір щойно затопив в обличчя, чи іншого, подібного, а чи рукою когось із його дружків, штрикнути його, Федора, ножем попід ребра, щоб він майже біля самих дверей упав на підлогу і тієї ж миті побачив, як худий Янус, який щойно зачинив за собою двері, тепер знову їх прочинив і хутко вбіг до залі, тільки вже не по підлозі, а просто по головах роз’юшених молодиків, і його ніхто не чіпав і не протестував проти його поведінки, хоча худий Янус мав по лікті закаляні гірчицею незвично довгі руки, якими він, щомиті ковзаючися, безцеремонно ляпав по головах, з чого він, Федір, негайно й зрозумів, що це не Янус, а смерть, що чомусь прибрала подобу худого Януса, котрий тепер, як тоді, коли він за столом поїдав гірчицю, поїдає світло й простір навколо себе, і тому й створюється враження, наче він по лікті заюшений гірчицею, тим часом, як насправді це лише рештки буття, на місці якого ширяться дедалі більші й рухливіші чорні ями, в котрих зникають молодики, ресторан при школі верхової їзди, а за секунду зникне і вся світобудова, оскільки навколо вже панує майже суцільна темінь, освітлена одним єдиним променем, що його худий Янус зараз проковтне, бож він ковтає шматки простору й світло, як устриці, після чого запанує повне небуття, і худий Янус вже простягає руку по цей останній промінь, який, проте, на Федорових очах грубне, наче в ньому всередині щось громіздке вовтузиться, шукаючи виходу, а тоді промінь лускається на дві велетенські губи, одна з яких, на подобу морської хвилі, накриває з головою худого Януса, і Федір перестає його бачити, а з-під другої разом зі сліпучою соняшною дниною вигортається, обтрушуючися від світла, Безручко з валізою й гускою. — Я завжди знав, що ви — мій останній порятунок, — шепоче Федір, заплющуючи очі, але Безручко не дає їх йому заплющити, якось так кумедно хукаючи йому в чоловічки, що Федір від того зовсім легко зривається на ноги й зауважує, що Безручко скручує обрій вірьовкою, на подобу тієї, через яку плигають дітлахи і через яку Безручко, сміючися, запрошує Федора переступити, що той, трохи вагаючися від незручности, й чинить, раптом сповнений переконання, що віднині він ітиме слідом за Безручком тільки вперед.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”