вітрець

Приклад 1:
Над ним синім шат­ром розіп’ялось не­бо – ні пля­моч­ки, ні хма­роч­ки, чис­те, про­зо­ре – пог­ляд так і то­не… З не­ба, як роз­топ­ле­не зо­ло­то, ллється на зем­лю блис­ку­чий світ сон­ця; на ла­нах грає со­няч­на хви­ля; під хви­лею спіє хлібо­робська до­ля… Ле­генький вітрець по­ди­хає з теп­ло­го краю, пе­ребігає з нив­ки на нив­ку, жи­вить, освіжає кож­ну би­лин­ку… І ве­дуть во­ни між со­бою ти­ху-таємну роз­мо­ву: чут­но тільки ше­лест жи­та, тра­виці… А зго­ри ли­не жай­во­рон­ко­ва пісня: до­но­ситься го­лос, як срібний дзвіно­чок,- трем­тить, пе­ре­ли­вається, зас­ти­гає в повітрі. Пе­ре­ри­ває йо­го пе­ре­пе­ля­чий крик, зірвав­шись уго­ру; заг­лу­шає до­куч­не сюр­чан­ня трав’яних ко­ників, що як не розірвуться,- і все те зли­вається до­ку­пи у який­сь чуд­ний гомін, ври­вається в ду­шу, роз­бур­кує в ній добрість, щирість, лю­бов до всього… Гар­но тобі, лю­бо, ве­се­ло!
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”