Словник Української Мови
Буква
Граматична категорія іменника (а також прикметника, числівника, займенника), що виражає його синтаксичні зв’язки з іншими словами в реченні та позначається закінченням (флексією) або іншими засобами.
Конкретна граматична форма цієї категорії, що відповідає певному синтаксичному значенню (наприклад, називний відмінок, родовий відмінок).
У ширшому значенні — будь-яка граматично оформлена форма слова, що виражає його відношення до інших слів у мовленні.
Приклад 1:
Так, Сковорода виправляє в іменниках жіночого роду в місцевому відмінку однини и на t (наприклад, замість по земли пише по землі, в пустыни— в пустині, на яблони — на яблоні), замінює закінчення іменників у множині з и на ы (вітри на вѣтрьі), ближчу до живої мови фор· му синов на церковнослов’янську сыны (родовий відмінок множини) і т. п. У радянському мовознавстві встановилася думка, що твори Сковороди написані староукраїнською книжною мовою другої половини XVIII ст., коли остання поступово вже виходила з ужитку. Його мова багато в чому відмінна від староукраїнської літературної мови часу її розквіту, але зберігає її головну прикмету, яка полягає в поєднанні традиційної старослов’янської стихії з живою народною мовою.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
Коли я говорив про вохру.. Але вохра тому і називається вох рою, що це блідий відмінок, це певний відтінок, а не відверто жов тий, чи коричневий, чи червоний. І це є забарвленням цієї великої порожнечі.
— Зеров Микола, “Камена”