Приклад 1:
Коли завгодно можна вирватися до Кочура: через господарський двір, через залізничну колію, здолати насип, — і от уже широка вулиця Маяковського і Баумана (тепер Кочура), 12. Цікава деталь — на одному з будинків навпроти Кочурового й досі красується табличка «Баумана»: якийсь релікт старої системи не бажає розлучатися з рідним «революційним» іменем… На ґанку тебе зустріне сивий і вже зовсім маленький Порфирович (Ірини Михайлівни немає серед живих) несподівано дуже міцним потиском руки і цілком «реальним» поцілунком.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
Щойно тоді зрозуміємо, з якою легкістю, без жодного адміністративного втручання вулиця Леніна, скажімо, перетворюється спочатку на вулицю Сталіна, пізніше — на Führerstrasse, згодом знову на Сталіна, потім на Радянську чи Миру, а ще пізніше — на Шевченка (цей бідака в нас чомусь приречений спокутувати гріхи і славу всіх тиранів). І чому так просто з проспекту Свободи потрапити на Соловецкую, а з алеї Незалежності — на 2-й Устюглагерный Проулок.
— Невідомий автор
Приклад 3:
— кричала вона з заднього сидiння, наче глухому, — п’ять рокiв, вiдказував вiн, так само штивно тримаючи голову, — i спиняв кеб, i вмикав свiтло, i витягав з‑пiд сидiння зiм’яте простирадло мапи, обiруч тримаючись за нього, мов за казковий килим‑самолiт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй тупо подумалося, що бiдака, мабуть, не вмiє читати, — як, ви сказали, зветься вулиця? — перекочував у ротi камiнчики неслухняних звукiв, не в змозi вимовити “Руперт стрiт”, а чи то повторити за нею, бо ж вона також говорила з акцентом, хай i не таким диркучим, “куд ю кол дере?”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
