вудок

Приклад 1:
250 метелики не долітали… до чогось вони не долітали… я теж не доходив навіть до дерев… синіли вирви між дерев без метеликів і без мене… без листя говори до мене листочком кожним що потонув у тобі — ну говори ж… вечір — з попелом жар… тихо квіти з розуму сходять… почистив черевики аж два метелики злетіли з них… — поспішаю за ними до парку до квітки моєї… весна… чую зеленого голуба голуба на весь простір минає день — і на очах зелений лоскіт… вітряно — аж блакитний ріг будинку аж блакитний з глибокою борозною коли мимо скрегочучи завертає трамвай… а потім знову… просто блакитний вітряно… 252 місточки холоду готуються до нападу сніг нападає… і біля вогнища старих людей зібрались мінерали… хтось голкою проколов листок на кленові — і тепер витікає червоно його ім’я… долаючи найвищі гори знаходжу у жнивах братерства хори щасливець бо доходжу краю печалюся бо гостем був… поміж дерев і тіней хилитких невпізнаний ніким давно німий у рідному краю з пучками світла я стою… думаю про одне роблю інше а разом: живу з нічого… НЕЩІЛЬНО ПРИЧИНЕНЕ ВІКНО віяло на тоненькій ніжці відчуває худенька дівчинка що співає прозору пісеньку кінець світу… ЯГОДИ коли вир тепла темними хмарами крилець знеможує мене — зелене стає червоним… не важкий чемодан… але квіти ще не розквітли тому й важко нести чемодан… СИНІЙ ЖОЛОБ замерзлі ми покидаємо парк а потім довго сидимо в кафе а повертаючись тільки й бачимо той синій жолоб та наблизитись вже неможливо… червона квітка яка майже два місяці виглядає з вікна — напевне штучна… 256 сонце росте — зернина піднімається сонце маліє — зернина опускається… щоліта степ а в ньому коники — щоразу срібла недостачі… та тільки сніг впаде — дзвіночок посвітліє… на мурах темряви цвіркунчик блисне — суцільне в тріщинах… минуле те що стигле… смолка уста розтулила про райського птаха шепіт пронісся високо-високо… при скісній завірюсі безсмертників темний півень вечеряє сріблом — над затокою… 258 можна цілий день сидіти над річкою і вдивлятись у воду можна побачити все — тільки вудок не треба брати… сьогодні не маю нічого бо не думав що так довго доведеться жити… ЖИВИЙ я жив у повітці де тримали кіз де звисала солома — щоб не світив уночі… там я писав і ніхто не читав… 259 всі вони скиглять одначе ненаситно вдень і вночі мурують мури — аби не знати про себе аби забути про ціль походу… дерево вкривається тріщинами коли я вдивляюсь аби в зеленому побачити червоне. 260 увечері сито густішає але довго ще трапляються найдрібніші золотинки… на шепіт променів придибав кіт і лапою торкає на стіні — невидиме мені… жовті листочки тополь наклеєні на осінню ніч стиха подзвонюють: в глибоких норах світиться… рай без листя заснув до весни дивиться не змигне — тому й не бачу його… я зробив білого кораблика я пустив його разом з іншими та й досі знайти не можу… 262 сріблясто-біле то тримається синіх стебел то плюскоче аж рожевіє личко дитини що біжить через калюжі… один помах віяла — і біле розсипається насінням вже теплим і трохи важким від пилу а сріблясте тоне у небі та ще в очах утомленої дитини… “ти пам’ятаєш?” “а ти?” мовчимо — і знову пригасає вогонь… “а ти?
— Тютюнник Григорій, “Вир”