Приклад 1:
— це тому Київ так легко унедійснив вічне місто, що він — не загиджувана червоними єдинонеділимниками столиця мазепинської нації, призначуваної імперськими упирями на небуття, — а столиця всього людства, віддих землі з ротом-отвором біля пам’ятника Кобзареві, крізь який сам Всевишній, унедійснюючи смердючі мури з кабанячих писків, вимовляє джерельне слово, що втримує життя на землі, як це розповідали в Києві Стефанії Повзик, котра їздила на Україну під час нової хвилі арештів, — а що це так, Тадзьо і без розповідей відчував з певністю, ані трохи не меншою, ніж та, що — Тадзьо — Тадзьо, а не, скажімо, Степан Дубовець, який божився Тадзьові, що коли за німців вибухав Хрещатик, замінований радянцями, він, Степан Дубовець, на брамі будинку число сім, від якого лишилася купа каміння й рур, бачив, завішений брудною марлею вхід до підземного царства, — а якби це не відповідало дійсності, то хіба Київ височів би тепер отак посеред океану, де розтопилися льодовики Антарктики і де виринали нові материки?) — Чоботаренко наблизився до свого призначення, в котре він з наглого переляку не повірив, як і кожна людина спершу не вірить у те, що надто очевидне (хоча Чоботаренко унутрішньо не раз споглядав обриси, котрі промацувалися, як його призначення, особливо, як він крайньо зосереджувався, тільки ж тепер, коли воно воздвиглося навіч перед ним, воно його засліпило й вжахнуло, бо такої висоти й такого світла, він ніколи не уявляв), та й де ж би він колись зважився припустити, що подібне отак просто втілиться перед очима, не чекаючи, заки він набереться досвіду й розуму, а особливо внутрішньої зрілости, і тому й виявився зовсім непідготований (чи, може, людина завжди ніколи не підготована для найважливішого?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
