зять

Приклад 1:
), як і за любого батечка царя, за котрого зрівняли з землею село Чирвиного прадіда, долі якого ледве чи випадало заздрити, як це безнастанним млинком висновував Богданів мозок, намагаючися унедійснити чи бодай згрубша приборкати те, що спалахнуло в ньому від Семенових розповідей про прадіда, який, живучи серед тунгусів та орочів, мив золото на Зеї, Амгуні й Альбасіні, бож прадід, — дарма що той задум поталанило здійснити лише далекому правнукові, — ще тоді поклав собі за всяку ціну добігти статків, аби використати їх на освіту затурканого, перетвореного на імперське бидло українського народу, а це й погнало його до притоків Амуру, де у зв’язку з золотодобуванням надто певний себе засланець втелющився у до кінця так і не вияснене вбивство, що, не виключене, насправді було лише випадковою загибеллю прадідового напарника у тайзі, наслідком чого Семенів пращур, Северин Чирва, виключно завдяки евенковському шаманові, що вирятував його, Северина, з трясовини, оборонивши від злих духів, лишився при житті, щоб згодом на Зеленому Клині, — вже після того, як він, не пізнавши, що його напарник — не людина, а дух води, топився в Охотському морі, але терпляче Провидіння руками місцевих рибалок витягло потопельника на берег, — щоб згодом одружитися з дочкою переселенців з Полтавщини, Дорошенковою Горпиною, від котрої Семенів прадід мав, крім невдовзі після народження двох померлих дочок і сина, ще трьох синів, що пізніше невдовзі перед революцією 1905 року повернулися на Україну, як це їм свого часу й заповідав їхній мішаний брат по батькові, той самий брат, що згодом для свого батька на його маячне домагання питав поради у на той час уже майже тридцять років тому померлої Горпини, яку Северин завжди згадував у великій скруті, розповідаючи не лише своїм дорослим дітям від Горпини, а й тим, що народилися від орочі, оскільки прадід виховував і тих, і тих на один кшалт, від колиски забиваючи їм вуха про за часів Запоріжжя вільну, а тепер люто уярмлену Україну, що з роками перетворилася в Севериновому серці на єдину в світі, хоч і сплюндровану, однак обітовану землю, куди мали повернутися «на тихі води, на ясні зорі» всі його діти, і ті, що від Горпини, і ті, що від орочі, про що він, Северин, не втомлювався нагадувати, мовляв, без власного коріння людина перетворюється на упиря, а він не бажає такої долі власній крові й плоті, і тому, щоб їх перестерегти, він, Северин Чирва, про себе так докладно й розповідав, — розповідав, як він побрався з Горпиною і як вони жили спочатку на Зеленому Клині, а коли Горпина померла, залишивши шестеро пагодків, з яких троє найдрібніших, хлопчик і двоє дівчаток, одразу ж помандрували за матір’ю, узяв до хати жінку з орочів, оскільки ні одна з землячок не хотіла з ним одружуватися, дарма що він був ставний чоловік, не хотіла завдяки, не знати яким ворогом пущеній чутці, ніби він, Северин, що, мовляв, і жив, і поводився відмінно від своїх земляків, наче готуючися самотужки провертіти дірку в небі, під час нападу душевної хвороби, яка зненацька опадає самотнього чоловіка в тайзі, зарізав свою кохану Горпину, наслідком чого йому, аби не вигинула й решта дітей, довелося взяти жінку з орочів, від якої він мав ще четверо синів, з котрих двоє померли немовлятами, та дочку, що вижила, принісши згодом Северинові багато горя й клопотів, оскільки і батько, і дочка мали однакову вдачу, не спроможну одне одному ні на цаль поступитися, і як першому з орочиних синів, котрі, як і ті, що народилися від Горпини, прийшли на світ і виросли в тайзі, попри його, батькову, волю після тяжкої хвороби (він, Чирва, вже лагодив домовину, чекаючи, що син відійде до пращурів), довелося стати шаманом, тому що духи тричі ламали кості й поїдали тіло його, Севериновому, синові, народженому від орочі, яка на догоду своєму химерному чоловікові навчилася говорити, хоч і трохи дивно виспівуючи, по-українському, оскільки Северин одразу ж перестеріг її, що він збожеволіє, якщо навколо себе не чутиме, нехай і дещо покаліченого, проте рідного слова, — наслідком чого всі Чирви й розмовляли по-українському, засвоївши не лише від того заляканого дивака, що його однієї днини Чирва привів до хати, аби той навчав його нащадків письма й різних наук, а й від самого Северина багато дум, пісень і казок, яких вони згодом ніде не чули, може, тому, що їхній батько всі ті казки вигадував для них сам, — риса, яку більшою чи меншою мірою успадкували всі Чирви і яка, не виключене, в дещо зміненому й ущільненому вигляді, — особливо коли під цю рису впряглася провидюща сила, що чи то прийшла ззовні, чи просто завдяки недузі активізувалася з потаємних комірчин середини, — й змусила Гната, першого Северинового сина, народженого від орочі, звісно, вже після того, як духи тричі вмертвляли тяжко хворого, трощачи й жеручи дощенту його кості, змусила Чирвиного сина, хоча Северин готував йому зовсім інше майбутнє, стати орочим шаманом, до котрого потім за тисячі верст приїздили люди по допомогу й розраду і котрий невдовзі перед своєю передчасною смертю під час пожежі в тайзі, куди він подався був до одного недужого самотника, не здогадавшися своєчасно, що то смерть вичікувала його в тілі хворого чоловіка, — ще заповів усім Чирвам чоловічої статі, — бо наймолодша сестра від орочі, на відміну від братів, що з дітьми й жінками перегодя повернулися на Україну, доживала віку в Сибіру, одружившися зі збігцем каторжником, — революціонером, світовдосконалювачем і анархістом, якого Северин, якби то не був зять, котрого заради дочки доводилося терпіти, залюбки повісив би на першій-ліпшій гілляці вже за одне те, що той виявляв неприховану ворожість до Гната, а вже до його шаманства й поготів, дарма що саме Гнат зі своїм шаманством кілька разів ставав надто загонистому зятеві у пригоді, — заповів, що всі Чирви, включно з онуком наймолодшої сестри, ще повернуться на Україну, де відбудеться велике пробудження й нищення народів, що й справді сталося, бож підчас того пробудження й нищення двох Чирвиних дідів зарубали денікінці, а третього застрілили в Києві чергові російські визволителі (мать твою перемать, мазепинський виродку!) за посвідку в кишені українською мовою на очах Хоми, шаманового єдиного сина, від якого пішли не лише Семенів батько, а й усі ті Чирви, що тепер сиділи в Мордовії за український буржуазний націоналізм, — і от саме цій ніяк досі не виявленій (адже скоробагатьківство ледве чи належало до цієї сили?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Тiльки й чу­ти, що ко­ро­ви скiльки є ду­ху ре­вуть, за­тим ха­зяй­ки не йдуть їх доїти i не ду­ма­ють ви­га­ня­ти їх до че­ре­ди; те­ля­та по хлiв­цям, чу­ючи, що їх мат­ки ре­вуть, ме­ка­ють i по­да­ють го­лос, нi­би про­ся­чись, щоб i їх швид­ше ви­пус­ка­ли; овеч­ки ме­ке­ка­ють; ко­зи со­бi теж за ни­ми, та ту­по­тять, та бi­га­ють по за­го­ро­дi, шу­ка­ють, ку­ди б то вис­ко­чи­ти i за со­бою ове­чат по­вес­ти; ко­нi ржуть на усе се­ло, аж лу­на по зо­рi йде; по хлiв­цям гу­си ге­ге­ка­ють, кач­ки ках­ка­ють, квоч­ки куд­ку­да­ка­ють – бо уся­кеє ди­ха­нiє без чо­ло­вi­чої по­мо­щi страж­да; а чу­ючи та­кий гвалт, со­ба­ки то бре­ха­ли, а то вже ста­ли ви­ти; ма­лi ди­ти­ня­та, та­кi, що ще не зду­жа­ють хо­ди­ти, ла­зять круг своєї за­пер­тої ха­ти та, уче­пив­шись ру­че­ня­та­ми за прис­пу, сил­ку­ючись, пiд­нi­меться на но­же­ня­та та знай­де на прис­пi скi­поч­ку, та, узяв­ши у рот, i смок­че за­мiсть кiст­ки, та як ста­не у ру­ках її по­во­ро­чу­ва­ти, не вдер­житься та… плюсь вп’ять на до­лiв­ку, та й зап­ла­че; а тут цу­це­ня, хо­дя­чи близько, знаєш, i со­бi го­лод­не, пi­дiй­де та й об­ли­зує слi­зоньки i край но­са, i в ро­тi язи­ком ви­ли­же, то тут ди­ти­на, не вмi­ючи обо­ро­ни­ти­ся вiд цу­це­ня­ти, ще й дуж­че за­го­ло­сить, ду­ма­ючи, що хто-не­будь при­бi­жить йо­го обо­ро­ни­ти i обi­тер­ти… Так що ж бо! Ха­ти по усьому мiс­теч­ко­вi по­за­пи­ро­ва­нi; во­зи, плу­ги, бо­ро­ни, ра­ла, де бу­ли зве­чо­ра по­на­ла­год­жу­ва­нi, так со­бi i сто­ять; во­ли, поївши свою со­лом­ку i ба­ча­чи, що нiх­то їх не на­пу­ва i не зап­ря­га, поз­ри­на­ли i пiш­ли со­бi по ву­ли­цям i де не взрять ка­ла­чи­ки або ро­мен i уся­кий бур’янець, то там i па­суться… Бiля дя­ко­вої шко­ли – хоч би то­бi один шко­ляр!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
А як гля­не у вiк­но, – йо­го пан­на Оле­на си­дить край па­на Ха­лявсько­го; як пос­лу­ха, що дру­жеч­ки прис­пi­ву­ють вже не так, як учо­ра, за­мiсть Ми­кит­ки та вже Дем’янка, а слi­пий скрип­ник, си­дя­чи у сi­нях, що е ду­ху скри­пить Дер­бенський марш, а бi­со­ва вiдьма, Яв­до­ха Зу­би­ха, за­мiсть ма­те­рi си­дить у чер­во­них юх­то­вих чо­бо­тах з пiд­ко­ва­ми у п’ядь, а на го­ло­вi ки­бал­ки, що усе-то зять, пан Ха­лявський, на­да­ру­вав, та ще во­на ви­зир­не до нього у вi­кон­це та й глу­зує над ним: так аж об по­ли б’ється ру­ка­ми i зу­ба­ми кла­ца. Пан Ри­го­ро­вич мав бу­ло по­ки­ну­ти i своє бо­ярст­во i при­ту­ли­ти­ся до чу­жо­го ве­сiл­ля, бо ба­чив, що тут i стра­ва уся­ка муд­ра, i го­рiл­ки ба­гацько, i пош­ту­ють на­под­ряд усiх, не роз­би­ра­ючи, хто пер­шу п’є, а хто вже i п’яту.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”