зужитий

1. (Про мову, слово, вираз) Такий, що втратив свіжість, оригінальність, силу вислову через надмірне, шаблонне вживання; заяложений, стертий, банальний.

2. (Про предмет, річ) Такий, що втратив новизну, привабливість через тривале або інтенсивне використання; поношений, зношений.

Приклади вживання

Приклад 1:
Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг, заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих, та не дають його шукати в рвійних трелях розприслі соловейки — і не видно сліду. Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги, солодке і п’янке знесилля морщить жили, і скручуються звуки в світла смуги, в птах очі сплющені від розкоші знесили.
— Невідомий автор, “152 Zieliena Ievanghieliia Antonich Boghdan Ighor”

Приклад 2:
— в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий‑верх‑чорний‑низ, спiдничцi, й поїдом їлась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже “по‑дорослому” прикинутих, у “дорослих” перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвi‑том, як садок вишневий коло хати, однокласниць — у зблисках перламутрової помади й чорних махаонах “ланкомiвських” вiй — десять керебе коштував синьо‑голубий патрончик такої тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п’ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти — в роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, — правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамтої то не втрата, i так воно й було, а все одно дев’ятнадцяте столiття, все одно Жан‑Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною лялькової крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, — невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там‑таки змивала, люто вiдди‑рала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, — татко, який так боявся за неї, який збирав по людях досьє на кожну з її подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати їй належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi — надто пiсля того пам’ятного разу, коли вiн ударив її в обличчя просто на вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона од нього втiкає, — але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк її по щоцi, — розумiється, потiм були обiйми‑облизування, поцiлунки‑перепросини, “моє маленьке”, “доцiчок мiй золотий”, — по кiлькох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, — бо мами за тим усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне свiтловiдпихальне шкло (по‑тiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте, снiданок готовий! — акурат у хвилину‑коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Частина мови: прикметник () |