1. У семіотиці та лінгвістиці — властивість знака (символу, слова, жесту тощо) мати чітко встановлений, закріплений у мовній чи культурній практиці зв’язок між його формою (означувачем) і значенням (означуваним), що дозволяє йому стабільно виконувати функцію представлення, вказівки чи повідомлення.
2. У мистецтві та культурології — характеристика твору, образу чи явища, що містить у собі чітко виражені, зрозумілі для сприйняття символічні елементи або коди, які несуть певне, часто узагальнене, значення.